Двоє кріпаків, що прагнули волі

Двоє кріпаків, що прагнули волі

Обидва вони – розбійник Устим Кармалюк і художник Василь Тропінін – народилися у рабстві. Й обоє стали вільними людьми. Щоправда, кожен по-своєму…

Єдиний портрет Устима Кармалюка, який фахівці вважають достовірним, належить пензлю знаменитого художника Василя Тропініна. Ми не знаємо, за яких саме обставин перетнулися їхні долі й Кармалюк позував Тропініну – щодо цього існують лише припущення. Але що художник симпатизував своєму персонажу – це беззаперечно. На момент написання твору Кармалюк уже розірвав кріпацькі пута й вирвався на волю – самотужки. Тропінін тоді все ще був кріпаком…

В’язниця його втримати не могла…

За кількістю втеч із тюрми український робінгуд Устим Кармалюк (або Кармелюк, 1787–1835) може дати фору найбільшим авантюристам в історії людства. При цьому сам Устим Якимович ніяким авантюристом не був – йому, народженому в кріпацтві, просто хотілося бути вільною людиною…

Талановитий з дитинства (народжений на Поділлі Устим без акценту говорив не лише українською, а й російською, польською і єврейською мовами), Кармалюк важко переживав панські зневаги і знущання. Не бажаючи мати в своєму маєтку непокірного селянина, поміщик віддав його до армії. Служили тоді по 25 років. Не винісши палочної дисципліни, Кармалюк уже через рік втік зі свого полку. Спійманий і присуджений до 500 ударів батогом, він знов утік – цього разу по дорозі до нового місця служби. Повернувшись 1814 року додому, Кармалюк очолив повстанський рух селян, який поступово став охоплювати Поділля.

1817 року жандармам удалося спіймати селянського ватажка. Спочатку Кармалюка засудили до страти, але в останній момент замінили її 10 роками каторги. Та вже невдовзі він знов утік і повернувся додому. Коли його в вкотре спіймали, він назвався солдатом із Костроми. Епізод очної ставки Устима з рідними вже давно ввійшов до історичних анналів: навіть коли до нього, зрадівши, кинувся 8-річний син, Кармалюк продовжував наполягати на тому, що тут якась помилка.

Знову опинившись у в’язниці й знов спробувавши утекти, Устим Якимович отримав серйозне поранення. Хворого, його прикували до кам’яного стовпа у вежі Кам’янець-Подільської фортеці, а згодом покарали 101 ударом батога і затаврували розпеченим залізом.

1824 і 1825 роки Кармалюк провів, ідучи під конвоєм з Поділля аж до сибірського міста Тобольськ. Шалена втома від такого переходу не завадила йому знов утекти – тепер з Тобольської каторжної в’язниці. Його знов спіймали й покарали ще гіршими умовами утримання.

Чергова втеча у виконанні Кармалюка стала своєрідним шедевром. Устим Якимович виламав ґрати, зібрав у співкамерників сорочки і, зв’язавши їх у суцільну мотузку, прив’язав до її кінця камінь і закинув його за частокіл огорожі. Цією мотузкою Кармалюк та всі його співкамерники вибралися на волю.

1828 року – черговий арешт і ще одна втеча. 1830 року – знов арешт і втеча (Устим розібрав стелю в камері).

У першій половині 1830-х років селянський рух під проводом Устима Кармалюка охопив усе Поділля, частину Бессарабії та Київщини. У зону дій кармалюкових загонів потрапила й Черкащина. «Холодний Яр висловив рішучу незгоду з поневоленням українського народу, – пише український історик Роман Коваль. – У 1830-х роках тут знову збиралися гайдамацькі ватаги, зокрема під проводом Устима Кармелюка»…

Повстанці нападали на поміщицькі маєтки, захоплені гроші роздавали біднякам. За підрахунками російських слідчих, участь у повстанні, яке тривало від 1814 до 1835 року, взяло близько 20 тисяч людей. Серед повстанців, і навіть серед найближчого оточення ватажка були не тільки українці, але й поляки та євреї. Кармелюк примудрявся підтримувати у своїх загонах дисципліну – ніяких погромів, злодіїв він жорстко карав.

Дивовижна доля і вдача Кармалюка, його численні втечі створили йому в народі образ непереможного козака-характерника. Й убито його, кажуть, було не звичайною кулею, а ґудзиком, адже тільки так і можна було вбити характерника. Фатальний вистріл із засідки зробив подільський шляхтич Рутковський.

«Російський Шевченко»

Три портрети Устима Кармалюка, створені славетним російським художником Василем Тропініним (1776–1857), називаються «Українець». Ще і ще раз Василь Андрійович брався за пензель, щоб відбити на полотні шляхетне обличчя людини, яку влада й суспільство вважали кріпаком, але котра змогла подолати раба всередині себе і все-таки стати вільною…

Батько української нації Тарас Шевченко живо цікавився долею Кармалюка, і, кажуть зробив його прототипом головного персонажа своєї поеми «Варнак» і однойменного роману. Він же, Шевченко, дивовижним чином повторив до певної міри життя Тропініна.

Селянин з Новгородщини Василь Тропінін мав стати кондитером. Принаймні таку долю йому визначив його пан – Іраклій Морков, задля цього й відправив навчатися до Санкт-Петербурга. Але хлопець з дитинства добре малював і прагнув бути художником. Його помітив столичний живописець Степан Щукін, який і зробив кріпака вільним слухачем Академії мистецтв і своїм учнем. За свої твори Тропінін отримував академічні нагороди, його роботу високо цінувала імператриця. Ішлося про викуп Тропініна з кріпацтва… Але, на відміну від Шевченка, вільної російський художник не отримав. Граф Морков, не бажаючи втрачати цей талант, категорично відмовився звільняти Тропініна й відправив його подалі від Петербурга, до свого маєтку в Україні…

Живучи на Поділлі, у селі Кукавка на березі Дністра, Тропінін як архітектор побудував Моркову палац і сільську церкву, написав для цієї церкви ікони й корогви. Тут, в Україні, йому судилося прожити сімнадцять років. Тут він одружився з селянською дівчиною Ганею, буквально захопився українським життям, українським характером. Велику серію портретів, яку Тропінін створив у Кукавці, заведено називати «Тропінінською Україною». Серед цієї серії були, як ми знаємо, і портрети Устима Кармалюка.

Тільки у 1823 році граф Морков під тиском громадської думки нарешті дав Тропініну, уже 47-річному чоловікові, вільну грамоту. Нагадаємо – саме у 47 років відійшов у вічність Тарас Шевченко… Тропінін, якому петербурзька Академія мистецтв невдовзі присвоїла статус академіка, перебрався з сім’єю до Москви. Там він і прожив решту свого життя, час від часу повертаючись у своїй творчості до українських тем…

Найдивовижніші втечі з тюрми

1597 – католицький священик Джон Геральд втік із лондонського Тауера, де його тримали за релігійні переконання, зробивши дірку в стіні. Через неї він вийшов у коридор, піднявся на тюремну вежу, куди йому закинули мотузку з човна, який чекав на Темзі. Отця Джона так і не спіймали.

1755 – Джакомо Казанова, який потрапив до знаменитої венеціанської свинцевої в’язниці після пригоди з черговою коханкою, втік звідти, використовуючи саморобні залізні інструменти.

1864 – полковник армії США Томас Роуз під час громадянської війни втік з тюрми конфедератів, прокопавши кишеньковим ножем 15-метровий лаз. Через кілька днів він тим самим лазом повернувся до в’язниці й вивів півтора десятка своїх товаришів.

1962 – троє в’язнів, Морріс, Кларенс і Англін, втекли зі знаменитої в’язниці Алькатрас, що на острові в затоці Сан-Франциско. Манікюрними ножицями і ложками вони проробили дірку в бетонній стіні, після чого відплили на саморобному плоту.

2001, 2007 – в’язень Паскаль Пайєт двічі тікав з тюрми за допомогою вертольота: його спільники просто сідали на майданчику чи на даху тюрми і вивозили ув’язненого.
Підготував: Юрій КИЛИМНИК
Джерело: «Прес-Центр»
На полотні Василя Тропініна «Українець», на думку фахівців, зображено Устима Кармалюка

Джерело: Кобзар

Затверджено Положення про президентські стипендії для учнів, які найкраще знають українську мову та літературу

http://profspilka.kiev.ua/uploads/posts/2009-06/1245150717_ua_president_flag_350.jpgПрезидент України Віктор Янукович своїм Указом затвердив Положення про президентські стипендії для учнів, які найкраще знають українську мову та літературу.
Відтепер щороку першого вересня будуть нагороджувати переможців міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка, який проводитиметься серед школярів. Щороку 39 молодих людей – переможців конкурсу будуть отримувати президентські стипендії.

Глава держави також видав Указ про перші нагородження для особливо обдарованих молодих людей, які мають особливі успіхи у вивченні української мови та літератури.

Це добрий, позитивний сигнал, за яким мають прийти й інші кроки.

Ми знаємо, що проблема мови усі 20 років незалежності, на жаль, має не стільки культурно-гуманістичне, як політичне забарвлення. Мовна карта розігрується перед кожними виборами. Так бути не повинно. Бо проблема мови – це проблема якісного культурного товару, випущеного цією мовою. Проблема не лише кількісна, а й якісна.

Давайте чесно дамо відповідь на питання: скільки за 20 років було здійснено і видано масовими тиражами українською мовою світової класики, не лише з літератури, історії, філософії, а й з прикладних та технічних наук? На жаль, надзвичайно мало. Можна сказати, катастрофічно мало з огляду на потреби нашої вищої та середньої освіти. А чи є сьогодні якісні українські науково-популярні журнали, розважальні програми телебачення etc?

Силоміць тут нічого не зробиш – потрібна системна стратегія розвитку (технологія) українського мовного культурного продукту. Але якщо держава дозволить собі не використовувати російськомовний культурний продукт, то це шлях до культурної резервації, до позбавлення наших громадян, які недостатньо володіють англійською мовою, доступу до надбань всього людства.

Таким чином починати треба фактично з чистого аркуша – зі створення системної стратегії розвитку. Вона розробляється і в рамках нової концепції гуманітарної політики держави. Але поки процес у, так би мовити, виробництві, не можна не реагувати оперативно на виклики, які підкидає нам саме життя.

Наприклад, що стосується закриття шкіл у тому чи іншому регіоні. Цьогорічний досвід показав, що кількісний підхід у ставленні до україномовних шкіл на сході України наносить непоправної шкоди розвитку та поширенню мови. Це однозначно.

Можна зрозуміти рації, коли закриваються школи через малу кількість учнів у них. Укрупнення тоді служить на користь якості освіти. Але такий підхід шкідливий, коли йдеться про україномовні школи на сході і російськомовні – на заході країни. Тому що в такому випадку програє свобода вибору батьків – вони позбавляються можливості посилати дитину в таку школу, в яку хотіли б. На сході України від такого підходу страждають україномовні громадяни. На заході – російськомовні. Тому якщо говорити про будь-які мораторії, то можна ставити питання про мораторій на закриття україномовних шкіл на сході та півдні України і російськомовних – у Галичині.

Тоді ми справді будемо здійснювати демократичні підходи і реалізовувати тенденцію на укрупнення шкіл не механічно, а чітко відстежуючи і захищаючи право людини вибирати мову навчання для своєї дитини у державі, в якій де-факто (хочемо ми цього чи ні) існує двомовність.

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»,

— писав Олександр Олесь. Гарні слова. Однак нинішня ситуація в країні, стан суспільства і ставлення до мови, яку людина вважає рідною, спонукає нас як демократів давати громадянину право вибору. Інакше не можна.

Одночасно треба створювати нові можливості для розвитку мови. І ці можливості повинні мати системний характер.

Ось такі роздуми викликала новина про призначення президентських стипендій для школярів, які мають особливі успіхи у вивченні української мови та літератури.

ЗАПОРІЖЦІ Й ТЕРНОПІЛЬЦІ ОДНОСТАЙНІ: ПАМ’ЯТНИКОВІ ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ — БУТИ!

Досі запорізька влада боялася Великого Кобзаря, як вогню. Скажімо, колишній прокомуністичний міський голова Євген Карташов десятки разів обіцяв національно-патріотичним силам, що ось-ось уже, ну, зовсім скоро, в Запоріжжі з’явиться монументальний пам’ятник Батькові української нації. Щоб відволікти увагу громадськості, навіть конкурс на кращий ескіз оголосили. Виграв його скульптор Владлен Дубінін: молодий Тарас Шевченко дивиться вдалечінь — на Хортицю, руку поклав на плече старому кобзареві — бо звідси, з народу, черпав наш геній і натхнення, й сюжети для творів. Здавалося б, бери ескіз і споруджуй! Але два терміни міського голови спливли, як вода в Дніпрі, а тільки хура й досі там. Нині новий голова міста Олександр Сін пообіцяв, що пам’ятник Великому Кобзареві все-таки буде. Казав пан: “Кожух дам”, та слово його тепле. А ще в таких випадках кажуть: “Дай, Боже, нашому теляті лева роздерти!”.

Пилип ЮРИК,
письменник, член “Просвіти”

Отож і вирішили запорізькі просвітяни (а їхня більшість — члени патріотичних партій), що їм не варто чекати милості від влади. При “Просвіті” вже більше двох десятиліть діє чудовий хор “Запорозькі козаки”, яким нині керує учень Анатолія Авдієвського Юрій Івченко. То чому б їм, хористам, не виступати із благодійними концертами та не заробляти кошти на монументальний пам’ятник?
Вирішили — зробили. Голова Запорізької обласної організації ВУТ “Просвіта” Олег Ткаченко і його заступник Василь Тимчина домовилися з тернопільцями про концерти. Як і два десятиліття тому, розпочали “Запорозькі козаки” свій тур із Тернопільської області. Тоді, на початку Незалежності, саме тернопільці підтримали їх, подарувавши козацькі однострої та національне жіноче вбрання. На жаль, більшість хористів і досі носять той одяг, латаючи та підшиваючи, — на обнову немає грошей.
…Йдучи Тернополем, куди поїхав у власних справах, ще здалеку почув чудові козацькі пісні. То біля греко-католицького собору, навпроти пам’ятника Йосипу Сліпому, виступали “Запорозькі козаки”. Кілька сотень тернопільців півколом оточили їх, підспівували, підтанцьовували, а тільки-но закінчувалася пісня — лунали бурхливі оплески, підходили до скриньки й кидали в неї гроші.
Козацькі пісні змінювалися стрілецькими, повстанськими, потім — жартівливими. А коли розпочав виступ 82-річний бандурист Володимир Дяденко, всі глядачі заспівали разом із ним пісню “Думи мої” на слова Тараса Шевченка. Ледь не до впаду сміялися присутні на майдані, слухаючи жартівливу пісню у виконанні кобзаря “Там, на риночку”, про те, як москаль на базарі крав у баби і раків, і гусей, і сало, і навіть яйця…
І знову співав хор. Хлопці-тернопільці, тільки-но починалася швидка мелодія, підходили, запрошували хористок і під оплески присутніх танцювали з ними. І тоді згадалось авторові цих рядків, що вічно вчорашні політики ще й досі намагаються ділити Україну на дві, три або й чотири частини. Чи треба це самим українцям? Виступ хору “Запорозькі козаки” на Тернопіллі засвідчив, що український народ був і залишається єдиним цілим і бажає, щоб Україна була завжди соборною унітарною державою без іноземних розпорядників. А ще згадалися слова першого президента Білорусі Станіслава Шушкевича, який сказав Леоніду Кравчуку: “Тобі легше, бо в тебе є Західна Україна”.
Під час голодомору 1933-го тисячі втікачів зі сходу, яким удавалося перейти Збруч, знаходили на Західному Поділлі, Прикарпатті, на Волині, Буковині й Галичині не тільки шматок хліба, а й прихисток єдинокровних братів. Якби не Повстанська армія, котра діяла на західних теренах у кінці Другої світової, то всіх нас берії та жукови вивезли б до білих ведмедів. Саме агітатори із Західної України на початку 90-х зробили все, щоб переконати “східняків” — Україна повинна стати незалежною. І в часи, коли олігархи запорізьку сталь цінять набагато вище рідної культури, саме Західна Україна, хоча й сама не багата, допомагає творити на Півдні й Сході українські духовні цінності, споруджувати святині на зразок пам’ятника Великому Кобзареві.
— Ми побували, окрім Тернополя, в Теребовлянському (зокрема в Зарваниці), Гусятинському, Кременецькому, Лановецькому, Бучацькому, Збаразькому, Підволочиському районах, — розповіла ведуча концертів хору, член “Просвіти”, Леся Шевченко. — Враження прекрасні — не тільки мої, а й усього колективу. Чудова природа, прекрасні й щирі люди. Ми не побачили жодного п’яного на вулицях, недбало одягнутого — всі красиві. У містах — жодного недопалка під ногами, жодного папірця чи пластикової пляшки. Якщо порівняти з нашим Запоріжжям — це небо й земля. Нам потрібно вчитися в тернопільців. А щодо зустрічей, то всі ми будемо раді бачити їх у нашому краї.

Джерело: Слово Просвіти

Янукович затвердив склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка

Президент України Віктор Янукович підписав указ про Затвердження нового персонального складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Відповідний указ оприлюднений сьогодні, 12 липня, на сайті Глави держави.

Подаємо новий склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка:

Олійник Борис Ілліч – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Комітету

Костюченко Вікторія Вікторівна – заступник голови Комітету

Балаян Роман Гургенович – кінорежисер (за згодою)

Вергелес Олег Анатолійович – журналіст (за згодою)

Веселовська Ганна Іванівна – театрознавець, доктор мистецтвознавства (за згодою)

Герасим’юк Василь Дмитрович – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Гуцал Віктор Омелянович – диригент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Драч Іван Федорович – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Іванов Дмитро Йосипович – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Івахненко Олександр Іванович – художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Кара-Васильєва Тетяна Валеріївна – мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства (за згодою)

Ковтун Віктор Іванович – художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Козак Богдан Миколайович – актор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Мельник Анатолій Іванович – художник, директор Національного художнього музею України (за згодою)

Мельниченко Володимир Юхимович – літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Писарєв Вадим Якович – хореограф, народний артист України (за згодою)

Савчук Євген Герасимович – диригент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Сизоненко Олександр Олександрович – письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Сіренко Володимир Федорович – диригент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Скорик Мирослав Михайлович – композитор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Станкович Євген Федорович – композитор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Стеф’юк Марія Юріївна – співачка, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Ступка Богдан Сильвестрович – актор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Стус Дмитро Васильович – старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (за згодою)

Якутович Сергій Георгійович – художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою).

Джерело: «Західна інформаційна корпорація»

До історії Національної премії України імені Тараса Шевченка

1961 рік був роком безпрецедентного за масштабами вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Століття від дня його смерті стало приводом для проведення шанобливих урочистих заходів не лише в Україні, а й у всьому СРСР, і хоч КПРС використовувала народну любов до великого поета з метою пропаганди “успіхів Ленінської національної політики”, вона мусила рахуватися з національними почуттями українців. У цій атмосфері помітного патріотичного піднесення 20 травня 1961 року вийшла постанова Ради Міністрів УРСР «Про встановлення щорічних Республіканських премій імені Т.Т.Шевченка». Тоді ж були затверджені Положення про премії та зразки почесних знаків і дипломи лауреатів, створено Урядовий Комітет на чолі з O.Корнійчуком, до якого увійшли поряд з партійно-державними керівниками й визначні діячі української культури.

Премії мали присуджуватися за високохудожні твори літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, Кіно, визнані й високо оцінені громадськістю. Щоразу їх присудженню передувало широке обговорення і популяризація мистецьких творів у пресі, по радіо, телебаченню, на художніх виставках тощо, 9 березня 1962 року першими лауреатами Шевченківської премії стали Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода.

23 квітня 1969 року Республіканські премії імені Т.Т.Шевченка та Республіканські державні премії з архітектури було перетворено на Державні премії УРСР імені Т.Т.Шевченка в галузі літератури, мистецтва і архітектури. Від 1977 року додано ще три премії — з журналістики і публіцистики, теорії та історії літератури, театрального мистецтва. Урядовий Комітет став іменуватися Комітетом по Державних преміях УРСР імені Т.Г.Шевченка в галузі літератури, журналістики, мистецтва і архітектури при Раді Міністрів УРСР. 1982 року було встановлено додатково ще одну премію за кращий твір літератури і мистецтва для дітей та юнацтва. З 1988 року премії з архітектури почали присуджуватися окремо створеним Комітетом.

У 1997—1999 роках було запроваджено й Малу Державну премію України імені Тараса Шевченка, яка присуджувалася за кращий творчий дебют молодим митцям віком до 35 років. Її одержали письменник Олесь Ульяненко, співаки Національної опери України Ольга Нагорна і Михайло Дідик та скульптор Богдан Мазур.

Список Шевченківських лауреатів за всі роки існування премії налічує нині 525 персоналій та колективів.

Серед відзначених: 140 письменників — поети, прозаїки, драматурги, літературознавці, публіцисти; 111 діячів образотворчого мистецтва — живописці, графіки, скульптори, майстри народного мистецтва — гончарі, різьбярі, столяри-червонодеревники, вишивальниці, килимарниці та дослідники історії мистецтва; 91 діяч театру і кіно — актори, режисери, оператори, сценаристи; 92 діячі музичного мистецтва — композитори, співаки, диригенти, балетмейстери, хормейстери, артисти балету; 8о архітекторів і конструкторів проектів, інженери комплексних ландшафтів, історики й краєзнавці, поліграфісти і музейні працівники, агроном-озеленювач, а також державний і партійний діяч М. С. Хрущов.

Лауреатами стали й 8 хорових колективів — народна самодіяльна хорова капела хлопчиків та юнаків Львівського обласного будинку вчителя «Дударик» і Державна заслужена капела України «Трембіта» зі Львова, Черкаський Державний заслужений народний хор, Державна заслужена академічна капела України «Думка», Національна заслужена капела бандуристів України, зарубіжні колективи — Кубанський козачий хор (Росія), Хор імені Олександра Кошиця (Канада), Капела бандуристів імені Тараса Шевченка (Детройт, США).

Премією відзначено видатних зарубіжних діячів культури і літератури, одного з провідних західних радянологів Роберта Конквеста; публіциста, дотора Монреальського університету Романа Рахманного; літературознавця і мистецтвознавця, автора праць з історії фонології української мови, праць із стилістики (зокрема, творів Т.Шевченка) Юрія Шевельова (Шереха);
російського поета, перекладача поезій Тараса Шевченка Миколу Тихонова; російського композитора Дмитра Шостаковича, якому належить, зокрема, музичне перекладення зі супроводом скрипки й віолончелі дуету Одарки і Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

У різний час Комітет із Шевченківських премій очолювали:

О.Корнійчук (1961—1972), М. Шамота (1972—1979)1 П.Загребельний (1980—1987), М. Орлик (1987—1990), Б. Олійник (лютий-грудень 1991), 0. Гончар (1992—1995), В.Яворівський (1996—1999), І. Дзюба (1999 – 2005). Зараз Голова Комітету – Роман Лубківський.

Сорокарічна історія Шевченківської премії стала частиною історії Української культури, тож у радянські часи вона зазнавала тих самих негараздів і деформацій, що й уся культура, хоч переважна більшість лауреатів премії— це ті, хто був і залишається окрасою нашої культури, траплялися й випадкові постаті або «проведені» з кон’юнктурних міркувань, під тиском офіційної думки. Не можна не відзначити і надмірної тенденції в минулому до «групових» нагороджень. Це загрожувало девальвацією премії. Проте Комітет, до складу якого в різні часи входили найавторитетніші представники літератури і мистецтва, зумів здебільше протистояти цьому процесові, підтвердити високу гідність премії.

Новий етап в історії Шевченківської премії розпочався із здобуттям Україною державної незалежності. Процедура присудження премії постійно вдосконалювалася.

З метою піднесення ролі й престижу Державної премії України імені Тараса Шевченка Указом Президента України від 27 вересня 1999 року № 1228/99 її було перейменовано на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Затверджено персональний склад Комітету й Положення про Національну премію. На пропозицію Комітету Указом Президента України від 22 червня 2000 року № 808/2000 з метою підвищення престижності кількість премій було зменшено до п’яти (в таких номінаціях: художня література; документальна і науково-критична література; музика; образотворче мистецтво; сценічне та екранне мистецтво) і водночас збільшено розмір матеріальної винагороди.

Національна премія України імені Тараса Шевченка — найвища творча відзнака в незалежній Україні. Шевченківська премія увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва. Освячена іменем Великого Кобзаря, ця творча нагорода має незаперечний авторитет в Україні й усьому світі. Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка щороку шляхом конкурсного відбору, всебічного обговорення і таємного голосування визначає твори, гідні високої премії. Президент України своїм Указом присуджує Національні премії тим, хто здолав усі сходинки до творчої вершини.

У день народження Тараса Шевченка, 9 березня, Україна дізнається про імена нових Шевченківських лауреатів (список публікується у пресі, його оприлюднюють інші засоби масової інформації). Цим не лише підсумовуються культурні здобутки року, а й віддається світла данина пам’яті геніальному українському поетові й художникові.

У Тернополі створять музей Тараса Шевченка

У Тернопільській області розпочато підготовку матеріалів для створення у Тернополі музею Тараса Шевченка. Першим етапом такої роботи, спрямованої на вшанування пам’яті Кобзаря, стане паспортизація пам’ятників, меморіальних таблиць, пам’ятних знаків Шевченку на території області, музеїв, музейних кімнат. Розпочато збір інформації і про вулиці, селянські спілки, кінотеатри, парки, громадські організації, мистецькі колективи, названі на честь поета.

Про це ZAXID.NET повідомили в прес-службі Тернопільської ОДА.

До 25 вересня планується також провести збір інформації з історії сіл Тарасівка Збаразького, Кобзарівка Зборівського, Шевченкове Підволочиського, Гаї Шевченківські Тернопільського районів.

Крім цього буде проведено конкурс на кращий в’їзний знак у населені пункти, пов’язані з іменем Т.Г.Шевченка.

В області облікують та узагальнять матеріали і документи, пов’язані з іменем Тараса Григоровича, які є у фондах Державного архіву Тернопільської області, обласного краєзнавчого музею, обласного художнього музею, а також проведуть обласну акцію збору відповідних матеріалів та експонатів.

Мистецька частина проекту передбачає організацію двох пленерів художників та скульпторів області «Тернопільщина шляхами Тараса Шевченка», які відбудуться восени 2011 року в м.Кременець, смт Вишівець та м.Почаїв.

Передбачена також зустріч голови обласної державної адміністрації із лауреатами Національної премії ім.Т.Г.Шевченка, уродженцями Тернопільської області.

Заплановано підготувати до друку книги: «Пам’ятники Т.Г.Шевченку в Україні та за кордоном», «Шевченко в поезії, образотворчому та декоративно-прикладному мистецтві тернопільських авторів і митців», виготовити мапу із зображенням пам’ятників Т.Г.Шевченку, які розташовані на території Тернопільської області, Провести відзначення 100-річчя з часу відкриття в с.Бурдяківці Борщівського району першого пам’ятника Т.Г.Шевченку на Тернопільщині.

Джерело: ZAXID.NET

Історія Державного прапора

Історія Державного прапора

Одним з найважливіших елементів процесу становлення державності будь-якої країни є визначення національної символіки як невід’ємної ознаки незалежності. Кожний народ, маючи свою історію, має і свої історичні святині — герб, прапор, гімн. Символіка є втіленням боротьби за самовизначення, це — історичне надбання народу, частка його етнокультури. Символіка передає (через умовне зображення) сутність держави, дає уявлення про соціальні цінності державного ладу тощо.

Український національно-державний прапор прийшов до серця нашого народу тернистими шляхами буття. Під час історичних звершень він ставав символом боротьби за національні й соціальні права. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праця, краса та багатство рідної землі.

Українська національна традиція символічного відображення світу формувалася упродовж кількох тисячоліть. Ключем до розуміння як народного, так і релігійного її державного аспектів е її чільні символи — жовта і синя барви та знак, нині відомий під назвою тризуб. Він є найзагадковішим з державних знаків. Навіть тоді, коли тризуб був позбавлений державного статусу, заборонений та переслідуваний на Батьківщині, він продовжував виступати як символ, що легітимував українців у всьому світі.

Історія Державного прапора

Нині Державний прапор України святкує своє відродження. А чи знаємо ми, громадяни незалежної держави, його історію?

Процес остаточної стабілізації державних символів почався в Україні із середини XIX ст. Поняття національного прапора остаточно сформувалося в Україні на початку XX от. (під впливом національно-визвольного руху в Галичині, згодом і на східноукраїнських землях), пов’язуючись з історичними традиціями.

На прапорах за часів України-Русі зображували небесні світила, хрести, княжі знаки — тризуби, двозуби. Тоді ж почали поширюватися й колірні поєднання. Які ж кольори найчастіше використовувались на руських знаменах? За висновком деяких сучасних істориків, найпопулярнішим був червоний колір, проте не всі дослідники поділяють таку думку.

У 1910 р. при Міністерстві юстиції Росії відбулося «Особое совещание, высочайше учрежденное при Министерстве юстиции, для вияснення вопроса о русских государственных национальных цветах». Необхідно підкреслити, що в ході дискусії було визнано «в числе древних русских государственных цветов синий, голубой, лазоревый, оранжевий, желтый».

За часів України-Русі державного прапора як такого ще не було. Існували лише князівські стяги. На рубежі ХІІІ-ХІУ ст. з’явилися клиноподібні полотнища, на яких «здебільшого вживаним кольором був червоний, далі білий і блакитний, рідко жовтий». Слід додати, що використання жовтого та блакитного кольорів (з різними тіньовими гамами) на прапорах України-Русі простежується від прийняття християнства. Згодом ці два кольори набувають значення державних.

Подальша історія символіки пов’язана з тим періодом, коли після навали татаро-монголів значна частина території України-Русі відійшла до сусідніх держав.

У 50-60-х роках XIV ст. Чернігово-Сіверщина, Поділля, Київщина та Переяславщина увійшла до Великого князівства Литовського. Галицькою землею й частиною Волині заволоділа Польща. Після Люблінської унії 1569 р. українські землі мали єдину місцеву символіку, багато в чому стали визначати геральдичні традиції цих держав.

Походження синіх і жовтих кольорів

Цікаву версію щодо походження синіх і жовтих кольорів висунув історик та мовознавець зі Львова Б. Якимович. На його думку, слово «хохол» монгольського походження і складається з двох частин: «хох» — синій, блакитний, небесний, «улу» (юлу) — жовтий.

Про те, що поєднання синьо-жовтих кольорів властиве Україні, свідчить той факт, що Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка 1256 р.), подарував його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовлялися відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі або країни.

Прапори козацтва

Наприкінці XVI ст. центр подій в українській історії з Галичини і Волині перемістився у Наддніпрянщину. Із заснуванням Запорозької Січі й виникненням козацтва як особливої верстви населення України збагатилися форма і кольори у системі військо-полкових, сотенних і морських похідних прапорів (корогов). Серед козацьких прапорів найчастіше зустрічалися прямокутні й трапецієподібні полотнища.

Безсумнівно, тоді ж з’явились нові прапорні кольори, зокрема малиновий, який, мабуть, видозмінився з червоного кольору київської землі. Червоний колір став основним у запорозьких козаків.

Головними стягами у XVII ст. були переважно червоно-малинові із зображенням архістратига Михаїла, а також герба гетьмана. Свої прапори мали полки, а також запорозькі курені. У козаків були корогви різних кольорів: жовті, сині, зелені та ін.

Після приєднання Гетьманщини…

У середині XVII ст., після приєднання Гетьманщини до Російської держави, набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими зображеннями хрестів та інших знаків. З часів козаччини жовто-блакитне поєднання кольорів поступово починає домінувати на українських корогвах, прапорах та клейнодах, однак тоді ще не вдалося досягти єдності щодо прапора. Упродовж XVIII ст. тривала уніфікація кольорів і зображень на стягах козацьких полків. Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І. Репіна, консультантом якого був Д.Яворницький, та на знаменитому полотні М. Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1649 році».

Оформлення національних кольорів

Синьо-жовті поєднання отримали логічне оформлення як національні кольори українського народу в Новітні часи (XIX і XX ст.). Після того, як перервалася своєрідна традиція козацької символіки, тривалий час в Україні, що перебувала у складі Російської імперії, питання про національні символи не порушували.

Першу спробу створити жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер здійснила Головна Руська рада, яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор. Започатковану ідею підхопили різні спортивно-просвітянські організації, зокрема відомі в усьому слов’янському світі так звані «Соколи». Для проведення першого крайового зльоту у Львові (1910) спеціально було виготовлено жовто-блакитний прапор. Відтоді й починається широке використання прапора — спершу на західноукраїнських землях, а згодом і на Лівобережній Україні.

Особливого розмаху ці процеси набули під час святкування 100-літнього ювілею від дня народження Т.Г. Шевченка. Жовто-блакитні прапори супроводжували урочистості не лише в Україні (як Правобережній, так і Лівобережній), а й у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську, Відні, Празі, Варшаві, Кракові та інших містах.

Поштовхом до поширення жовто-блакитної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії, після якої національно-визвольний рух вийшов на новий рівень.

22 березня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор символом Української Народної Республіки.

13 листопада 1918 року синьо-жовтий прапор став і державним символом Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Його було затверджено на Підкарпатській Русі, а у 1939-му — в Карпатській Україні. Під цим прапором населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 року.

Синьо-жовті поєднання барв остаточно оформилися як єдинонаціональні на початку XX ст. Символами України в новітньому їх трактуванні є безхмарне небо або синій колір, як символ миру — та жовті пшеничні лани або символ достатку — жовтий колір.

«Червонізація»

У період 1917 — початку 1919 рр. синьо-жовтим прапором користувалися в Україні й більшовики. Лише з другої половини 1919 року з ідеологічних міркувань прапор УСРР мав червоний колір з абревіатурою назви республіки, облямованою золотою рамкою.

У ті часи ніхто не міг і думати про поширення жовто-блакитного прапора. Україна майоріла червоним кольором, який був присутній на прапорах, плакатах, вивісках, афішах. У 1949 р. Організація Об’єднаних Націй поставила вимогу замінити прапор УРСР, який на той час нарівні з союзним та білоруським був однотонним — червоного кольору.

21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила новий прапор. Згідно з цими вказівками він зберігав традиційно червоний колір, затверджений Центром як обов’язковий для всіх союзних республік, а також мав загальносоюзну емблему — серп і молот з п’ятикутною зіркою.

Національні особливості України відображала лише блакитна смуга розміром у третину полотнища. Тому прапор мав такий вигляд: верхня горизонтальна смуга (на дві третини висоти прапора) — червона, а нижня (на одну третину) — блакитна. На верхній смузі — золоті серп і молот, над ними — п’ятикутна червона зірка, облямована золотом.

Виникнення жовто-синього прапора у середині XIX ст. з погляду історичного процесу було цілком закономірним явищем. Революційні події 1848-1849 рр. дали життя не лише йому, а й кільком іншим національним символам європейських народів, що існують і донині. Іншого прапора, який впродовж тривалого часу претендував би на роль національного символу, в українській історії просто не було.

Державний прапор України — національний синьо-жовтий стяг

24 серпня 1991 року відбулося проголошення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор.

1 грудня 1991 року в історії України сталася справді історичної ваги подія: відбувся корінний поворот у біографії п’ятдесяти-мільйонного народу: після всенародного референдуму на політичній карті світу з’явилася нова незалежна, суверенна, соборна держава Україна, їй необхідні були всі атрибути державності, які належить мати членові Організації Об’єднаних Націй. Без цього неможливо увійти рівноправним членом у світове співтовариство.

28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову «Про Державний прапор України». Ним став саме національний синьо-жовтий стяг. Нове двобічне шовкове полотно вишите на німецькому обладнанні з використанням новітньої комп’ютерної технології, яка дозволяє досягнути унікальних ефектів. На одному боці штандарта нанесено понад мільйон стібків ниткою двох відтінків: червоного та жовтого золота.

Вишитий тризуб, завдяки використанню спеціальної прокладки, вийшов об’ємним. За цією ж технологією виготовлені прапори Великої Британії, США і Франції.

Указом Президента від 29 листопада 1999 року затверджено Положення про офіційні символи глави держави, одним з яких є прапор (штандарт) Президента України. Він піднімається на прапорній щоглі біля резиденції Президента у м. Києві, встановлюється у ложі Президента України під час його перебування в залі засідань Верховної Ради, на транспортних засобах Президента України на території України. За Згодою Президента та з урахуванням норм протоколу він може встановлюватися й над іншими резиденціями під час перебування в них Президента, у місці проведення офіційних заходів та урочистостей з його участю, під час закордонних візитів Президента на транспортних засобах.


Спадкоємець українських мудреців

Тарас Компаніченко — сучасний кобзар. Він — братчик Кобзарського цеху в Києві, соліст міжнародного хору «Академiя традицiй» і рок-фолькового гурту «Карпатiянs». Неперевершено грає на кобзі, бандурі, лірі, волинці. Виконує твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції 1918-1922 років. Співає відомі та маловідомі народні пісні українською, церковнослов’янською, старопольською, польською, французькою та німецькою мовами. Давні музичні твори він знаходить в архівах, бібліотеках, приватних збірках Європи. Кобзар і лірник — невтомний учасник міжнародних фольклорних фестивалів, на яких іноземцям дає майстер-класи українських танців і кобзарсько-лірницьких традицій.

Коли він співає барокові пісні, то схожий на «спудея» Києво-Могилянської академії часів Петра Могили. А як заграє романс XIX століття, перетворюється на гарного українського шляхтича, на якого кинула погляд не одна панночка. Видається, що Тарас органічний в кожній епосі.

Він — активний учасник національно-демократичних рухів початку 1990-х, Помаранчевої революції 2004-2005рр.

Тарас Компаніченко був гостем «Дня». Перед тим, як розпочати розмову, ми попросили його нам заграти.

— Я виконав кант «Подякуйте Христу-пану» кінця XVI століття. В Україну канти пришли на зміну релігійним пісням — псалмам. Відбулося це внаслідок впливу Реформації. Представники багатьох українських аристократичних сімей посилали своїх дітей вчитися до європейських університетів: у Падую, Сорбонну, Краків… Деякі з них залишалися вірними прадідівській вірі — католицькій чи православній, а деякі під впливом розмаїтих течій протестантизму ставали кальвіністами, лютеранами чи аріанами. Це спричинило виникнення так званої позакостельної та позацерковної молитви. Домашній молитовний спів був дуже популярний при дворі князя Костянтина Острозького.

Інструмент, на якому я щойно грав, — реконструкція кобзи Остапа Вересая за описами Миколи Лисенка. Колись сам оригінал був у музеї Тарновського у Чернігові, але в міжвоєнні роки чи під час Другої світової війни десь загубився. Можливо, тепер він перебуває в Петербурзькій консерваторії чи в музеї Глінки у Москві чи в Мюнхені, де нещодавно в одному з музеїв знайшли торбан Івана Мазепи.

Кобз було багато й розмаїтих варіантів. Вона походить від кобуза, турецького інструмента. Спочатку в неї було дві струни, потім — три, а зрештою стало як у загальноєвропейської кобзи-лютні — вісім, тобто чотири здвоєні струни. Була дуже поширена в XVI-XVII століттях серед запорізьких козаків. Свідоцтвом цього є картини, що зображають козака Мамая чи козака Грицька Запорожця.

Кобзарський цех, до якого я належу, займається реконструкціями інструментів: лютні, кобзи, бандури, ліри… Сьогодні на них братчики цеху виконують виключно традиційний кобзарський репертуар. Однак на кобзі Остапа Вересая грають лише декілька людей в Україні: Володимир Кушпет, Юрко Барашовець, Едуард Драч; серед молодшого покоління — Андрій Білоус, Тарас Шушайло та я.

Тарас виконує швидкий козацький танок XVII століття.

— Цей танок віднайшли у Братиславській збірці. Їх досить багато в тогочасних збірках Європи. Дають їм різні ймення: «Baletto Ruteno» чи «Horea Rutenia», тобто «руський балет». Наприклад, у старих британських нотних записах можна натрапити назву «Horea Polonia» — «польський балет». Частина України тоді входила до складу Речі Посполитої, тому в музичному виконанні таких танців часто чути інтонації, притаманні як українській культурі, так і польській. Звісно, що вони належать до нашої спільної культурної спадщини.

Джерело: Українські пісні

Євген Адамцевич (01.01.1904 — 19.11.1972)

Біографія

Адамцевич Євген Олександрович (нар. 19.12.1903 (1.01.1904) у с. Солониця, тепер Лубенського р-ну Полтавської обл. — пом. 19.11.1972* у Бахчисараї, Крим) — український кобзар. Жив у м. Ромнах.

У дворічному віці після хвороби осліп. Був відданий до школи сліпих. Грати на бандурі вчився у кобзаря М.П.Олексієнка. У 1927р. керував великим ансамблем бандуристів. Згодом увійшов до складу Миргородської капели бандуристів, з якою мандрував. У 1930-их рр. виступав як соліст-бандурист, кобзарював, мандруючи зі своєю дружиною Лідією Дмитрівною, яка була його поводирем.

У 1939 р. брав участь у Республіканській нараді кобзарів у Києві, а у 1940 р. у Всесоюзній нараді народних співців у Москві. Виступав по Всесоюзному радіо. У 1960-их рр. з групою кобзарів з успіхом виступав перед слухачами Київської, Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської та інших областей. У 1970 р. виступав у Москві перед науковцями, письменниками та робітниками.

У репертуарі Є. Адамцевича переважали українські народні пісні (історичні про Байду, Морозенка, Палія, Супруна; родинно-побутові; гумористичні й сатиричні), серед яких оригінальні «Суд Байди», «Славно твоя кобза грає». Співав пісні «На захід сонце вже схилилось» на слова А. Карпенка, «Ти лети, мій спів, з мольбою» на слова В. Александровича, думу-пісню «Євшан-зілля» на слова М.Вороного, пісні на вірші Т.Шевченка, Я.Щоголіва, О.Олеся, М.Некрасова, П.Ж.Беранже. Створив кілька власних творів, серед яких «У неволі», «Дума про Івана Федька» тощо. Скомпонував і відомий «Запорізький марш» (який в обробці В.Гуцала увійшов до репертуару Київського оркестру народних інструментів).

Джерело: Українські пісні

Музей-світлицю перетворюють на темницю


Музей-світлицю перетворюють на темницю

Через те, що у музеї Шевченківського заповідника спішно готують експозицію, він може втратити свою суть.

Про хід реконструкції канівського музею щоденно доповідають Віктору Януковичу. Кожного тижня на об’єкті – губернаторські чи урядові перевірки. Перед головою ОДА Сергієм Тулубом поставлене політичне завдання – до Дня незалежності музей має бути готовий прийняти гостей. Насамперед, дуже високих гостей…

2 липня, реставраційні роботи інспектувала урядова комісія на чолі з гуманітарним віце-прем’єром Володимиром Семиноженком (якого, за іронією долі, Верховна Рада того дня позбавила посади). Доповідав – губернатор Сергій Тулуб. Сумнівів, що ремонтно-реставраційні роботи будуть завершені вчасно, у нього немає – « Переконаний, що Музей Тараса Шевченка відкриється до Дня Незалежності. Роботи йдуть дуже потужно – у дві зміни та з залученням майже двохсот спеціалістів лише по музею. Загалом затверджений мною графік виконується, і тому не маю сумнівів, що всі роботи завершаться вчасно…».

3 липня, у суботу, у Каневі побував і «Прочерк». День був сонячний і гарячий. На Тарасовій горі працювала техніка, метушилися засмаглі робітники. Полущені часом тротуарні плити були складені невеликими стовпчиками. Старі асфальтні доріжки зрізані. Оглядовий майданчик перед могилою Кобзаря огородили стрічкою, під якою все одно проходять туристи, щоб підійди до краю майданчика і оглянути краєвид. А бажаючі піднятися на могилу, щоб покласти квіти, йдучи і перестрибуючи будматеріали, набирають у взуття піску.

У Тарасовій світлиці одна з кімнат зачинена для відвідувачів, бо треба ж десь працювати адміністрації заповідника, допоки навколо такий аврал.

Одна з працівниць у розмові ділиться наболілим. Мовляв, з ними, колективом Шевченківського заповідника, ніхто не рахується, не радиться під час реставрації музею, при створенні експозиції.

Роботами керує Лариса Скорик, близька до Віктора Януковича людина. Вона так переінакшує вигляд будівлі, що у ньому вже ніхто не впізнає творче дітище відомого архітектора Василя Кричевського, – з гіркотою зазначає працівник заповідника. – І в середині музею будуть значні зміни, і, вважаємо, не на краще. Адже підлогу зроблять чорну, стіни – сірими, вікна завісять, бо Скорик вважає барвистість музею селянщиною.

Про грубе втручання у зовнішній вигляд музею Тараса Шевченка говорить колишній гендиректор Шевченківського національного заповідника та міністр культури при Вікторові Ющенку, канівчанин Ігор Ліховий:

– Там тривають масштабні ремонтні роботи, але переважно не в площині пам’ятко-охоронного законодавства, якого, між іншим, слід дотримуватися. Генпідрядника – «Укрпроектреставрація» – усунуто від виконання робіт. Багато поважних установ висловлюються за відновлення будівлі згідно проекту архітектора Кричевського, – говорить Ігор Ліховий.

До речі, як зазначає Ігор Дмитрович, нехтувати напрацюваннями такого авторитетного архітектора не можна. За модерний стиль, витворений на основі історичної спадщини народу, Кричевського назвали «батьком української архітектури». Колись він проектував малий герб України і його твори зберігаються в багатьох музеях нашої держави, а також в українському музеї Нью-Йорку, який цим дуже пишається.

Як розповідає колишній гендиректор Шевченківського національного заповідника, раніше музей здавався справжнім палацом.

– Він був немов храм, з великими вітражами, з намальованими мальвами і колосками, на стелях залів були орнаменти, на стінах рушники. А виглянувши з вікна, відвідувачі бачили яскравий краєвид, не засмічений будівлями, елеваторами, заводами чи ще чимось. Можливо, такий музей, а точніше його яскравість і піднесеність була для когось зайвою, бо поряд сумне місце – могила, але таку Україну був створив Шевченко і Кричевський її утілив, – говорить Ігор Ліховий. – Нині ж музей зафарбовують в сірий колір. Вікна збираються завісити, а на стелях будуть автопортрети Шевченка з уривками віршів. Вважаю, що музей-світлицю хочуть перетворити на темницю, щоб туди люди не ходили. Влада просто хоче показати усім, мовляв, от як ми до Дня незалежності України справилися. Але ж пам’яткоохоронна галузь специфічна, тут не можна працювати поспіхом.

Дискусії з приводу експозиції музею тривають вже давно.

– Я був присутній, коли затверджували експозицію. Членам науково-методичної ради з питань охорони пам’яток при Міністерстві культури проект Лариси Скорик був представлений лише на мигах. І серед членів ради деякі голосували за чотирьох, немов депутати у Верховній Раді, – говорить Ігор Ліховий. – Та вважаю, що у тому проекті творчості мало, він не враховує думку авторитетів, працівників музею, які мають почесні звання і переймаються питанням відродження музею. Крім того, були ж вже потрачені мільйони на розписи в вестибулі музею, вітражі. А тепер це все переінакшується, зводиться до псевдомодерну.

У свою чергу, в Черкаській облдержадміністрації вважають, що часу на дискусії немає і треба втілювати в життя проект, що вже затверджений фахівцями у Києві.

– Творча дискусія між трьома мистецькими групами триватиме ще довго. Однак за проект Лариси Павлівни Скорик проголосувала більшість членів ради. Це досить цікавий проект. І я вважаю, що не на дискусіях треба зосереджуватись, а працювати, щоб не було так, як вийшло з пам’ятником Симоненка у Черкасах. Його й досі нема… – говорить заступник голови облдержадміністрації Анатолій Чабан.

Сама ж автор проекту, Лариса Скорик, яка є членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України, досить нервово відреагувала на прохання «Прочерку» пояснити, який же вигляд матиме експозиція музею.

– Нічого не хочу коментувати. Побачите експозицію і тоді говоритимете. А стосовно чорно-сірих тонів, то це комусь приснилося у поганому сні… Часу в мене немає плітками займатися… Половина працівників музею разом з керівництвом заповідника зі мною співпрацюють, а половина мають якусь суб’єктивну думку. То нехай вони нарешті зрозуміють, що музей Шевченка не провінційний, а планетарний, – каже Лариса Павлівна. – Стосовно ж архітектора Кричевського, то він у 1937 році будував музей у невідомо якому стильовому визначенні. Тому що він перебував під диктатом адміністративно-командної партійної системи. І те, що збудоване там, на горі, не вписується в український модерн аж ніяк.

Усі дискусії навколо музею пані Лариса пов’язує мало не з криміналом.

Генпідрядник «Укрпроектреставрація» потратив 66,5 мільйонів гривень на так звані ремонтно-реконструкційні роботи. І зроблено лише частину підвального поверху і адміністративні приміщення на мансарді. А два поверхи експозиції не зроблені. Куди ж поділися гроші!? От і хочуть зірвати завершення реконструкції, щоб за тим скандалом можна було приховати факт зникнення грошей. А це ж тривало більше як 6 років! І мені тепер доводиться все збирати докупи. Я це вам розповідаю як архітектор, бо 40 років будую і знаю, що скільки коштує, – наголосила Лариса Скорик і запросила 24 серпня до Канева.

Але кого насправді прийматиме Шевченківський музей на День незалежності, то це Гуманітарну раду при Президентові України. Членом цього органу є і політична соратниця Віктора Федоровича Лариса Скорик. Саме вона свого часу розповідала, що «зовнішні дані Віктора Януковича свідчать, що він – аристократ у четвертому поколінні». Зокрема, в інтерв’ю «Комсомольской правде в Украине» пані Лариса переконувала, що «Луначарський не помилився: справжня інтелігентність проступає в четвертому поколінні. Хоча є така засуджувана наука — євгеніка. Я, як архітектор, за абрисом і поворотом голови, за формою рук можу досить багато зрозуміти про генеалогічне дерево. Так от, як би не намагалися говорити уїдливо щодо Януковича і возвеличувати Юлію Тимошенко, його будова, тектоніка, якщо на те пішло, свідчить про приналежність до вищого стану, а її зовнішні дані вказують на плебейство».

Чи не через вірність новій владі проект «світлиці від Скорик» отримав добро на реалізацію? А уряд нещодавно прийняв рішення додатково виділити на створення нової експозиції музею 5.6 мільйонів гривень?

Кобзар