Історія Державного прапора

Історія Державного прапора

Одним з найважливіших елементів процесу становлення державності будь-якої країни є визначення національної символіки як невід’ємної ознаки незалежності. Кожний народ, маючи свою історію, має і свої історичні святині — герб, прапор, гімн. Символіка є втіленням боротьби за самовизначення, це — історичне надбання народу, частка його етнокультури. Символіка передає (через умовне зображення) сутність держави, дає уявлення про соціальні цінності державного ладу тощо.

Український національно-державний прапор прийшов до серця нашого народу тернистими шляхами буття. Під час історичних звершень він ставав символом боротьби за національні й соціальні права. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праця, краса та багатство рідної землі.

Українська національна традиція символічного відображення світу формувалася упродовж кількох тисячоліть. Ключем до розуміння як народного, так і релігійного її державного аспектів е її чільні символи — жовта і синя барви та знак, нині відомий під назвою тризуб. Він є найзагадковішим з державних знаків. Навіть тоді, коли тризуб був позбавлений державного статусу, заборонений та переслідуваний на Батьківщині, він продовжував виступати як символ, що легітимував українців у всьому світі.

Історія Державного прапора

Нині Державний прапор України святкує своє відродження. А чи знаємо ми, громадяни незалежної держави, його історію?

Процес остаточної стабілізації державних символів почався в Україні із середини XIX ст. Поняття національного прапора остаточно сформувалося в Україні на початку XX от. (під впливом національно-визвольного руху в Галичині, згодом і на східноукраїнських землях), пов’язуючись з історичними традиціями.

На прапорах за часів України-Русі зображували небесні світила, хрести, княжі знаки — тризуби, двозуби. Тоді ж почали поширюватися й колірні поєднання. Які ж кольори найчастіше використовувались на руських знаменах? За висновком деяких сучасних істориків, найпопулярнішим був червоний колір, проте не всі дослідники поділяють таку думку.

У 1910 р. при Міністерстві юстиції Росії відбулося «Особое совещание, высочайше учрежденное при Министерстве юстиции, для вияснення вопроса о русских государственных национальных цветах». Необхідно підкреслити, що в ході дискусії було визнано «в числе древних русских государственных цветов синий, голубой, лазоревый, оранжевий, желтый».

За часів України-Русі державного прапора як такого ще не було. Існували лише князівські стяги. На рубежі ХІІІ-ХІУ ст. з’явилися клиноподібні полотнища, на яких «здебільшого вживаним кольором був червоний, далі білий і блакитний, рідко жовтий». Слід додати, що використання жовтого та блакитного кольорів (з різними тіньовими гамами) на прапорах України-Русі простежується від прийняття християнства. Згодом ці два кольори набувають значення державних.

Подальша історія символіки пов’язана з тим періодом, коли після навали татаро-монголів значна частина території України-Русі відійшла до сусідніх держав.

У 50-60-х роках XIV ст. Чернігово-Сіверщина, Поділля, Київщина та Переяславщина увійшла до Великого князівства Литовського. Галицькою землею й частиною Волині заволоділа Польща. Після Люблінської унії 1569 р. українські землі мали єдину місцеву символіку, багато в чому стали визначати геральдичні традиції цих держав.

Походження синіх і жовтих кольорів

Цікаву версію щодо походження синіх і жовтих кольорів висунув історик та мовознавець зі Львова Б. Якимович. На його думку, слово «хохол» монгольського походження і складається з двох частин: «хох» — синій, блакитний, небесний, «улу» (юлу) — жовтий.

Про те, що поєднання синьо-жовтих кольорів властиве Україні, свідчить той факт, що Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка 1256 р.), подарував його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовлялися відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі або країни.

Прапори козацтва

Наприкінці XVI ст. центр подій в українській історії з Галичини і Волині перемістився у Наддніпрянщину. Із заснуванням Запорозької Січі й виникненням козацтва як особливої верстви населення України збагатилися форма і кольори у системі військо-полкових, сотенних і морських похідних прапорів (корогов). Серед козацьких прапорів найчастіше зустрічалися прямокутні й трапецієподібні полотнища.

Безсумнівно, тоді ж з’явились нові прапорні кольори, зокрема малиновий, який, мабуть, видозмінився з червоного кольору київської землі. Червоний колір став основним у запорозьких козаків.

Головними стягами у XVII ст. були переважно червоно-малинові із зображенням архістратига Михаїла, а також герба гетьмана. Свої прапори мали полки, а також запорозькі курені. У козаків були корогви різних кольорів: жовті, сині, зелені та ін.

Після приєднання Гетьманщини…

У середині XVII ст., після приєднання Гетьманщини до Російської держави, набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими зображеннями хрестів та інших знаків. З часів козаччини жовто-блакитне поєднання кольорів поступово починає домінувати на українських корогвах, прапорах та клейнодах, однак тоді ще не вдалося досягти єдності щодо прапора. Упродовж XVIII ст. тривала уніфікація кольорів і зображень на стягах козацьких полків. Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І. Репіна, консультантом якого був Д.Яворницький, та на знаменитому полотні М. Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1649 році».

Оформлення національних кольорів

Синьо-жовті поєднання отримали логічне оформлення як національні кольори українського народу в Новітні часи (XIX і XX ст.). Після того, як перервалася своєрідна традиція козацької символіки, тривалий час в Україні, що перебувала у складі Російської імперії, питання про національні символи не порушували.

Першу спробу створити жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер здійснила Головна Руська рада, яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор. Започатковану ідею підхопили різні спортивно-просвітянські організації, зокрема відомі в усьому слов’янському світі так звані «Соколи». Для проведення першого крайового зльоту у Львові (1910) спеціально було виготовлено жовто-блакитний прапор. Відтоді й починається широке використання прапора — спершу на західноукраїнських землях, а згодом і на Лівобережній Україні.

Особливого розмаху ці процеси набули під час святкування 100-літнього ювілею від дня народження Т.Г. Шевченка. Жовто-блакитні прапори супроводжували урочистості не лише в Україні (як Правобережній, так і Лівобережній), а й у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську, Відні, Празі, Варшаві, Кракові та інших містах.

Поштовхом до поширення жовто-блакитної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії, після якої національно-визвольний рух вийшов на новий рівень.

22 березня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор символом Української Народної Республіки.

13 листопада 1918 року синьо-жовтий прапор став і державним символом Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Його було затверджено на Підкарпатській Русі, а у 1939-му — в Карпатській Україні. Під цим прапором населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 року.

Синьо-жовті поєднання барв остаточно оформилися як єдинонаціональні на початку XX ст. Символами України в новітньому їх трактуванні є безхмарне небо або синій колір, як символ миру — та жовті пшеничні лани або символ достатку — жовтий колір.

«Червонізація»

У період 1917 — початку 1919 рр. синьо-жовтим прапором користувалися в Україні й більшовики. Лише з другої половини 1919 року з ідеологічних міркувань прапор УСРР мав червоний колір з абревіатурою назви республіки, облямованою золотою рамкою.

У ті часи ніхто не міг і думати про поширення жовто-блакитного прапора. Україна майоріла червоним кольором, який був присутній на прапорах, плакатах, вивісках, афішах. У 1949 р. Організація Об’єднаних Націй поставила вимогу замінити прапор УРСР, який на той час нарівні з союзним та білоруським був однотонним — червоного кольору.

21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила новий прапор. Згідно з цими вказівками він зберігав традиційно червоний колір, затверджений Центром як обов’язковий для всіх союзних республік, а також мав загальносоюзну емблему — серп і молот з п’ятикутною зіркою.

Національні особливості України відображала лише блакитна смуга розміром у третину полотнища. Тому прапор мав такий вигляд: верхня горизонтальна смуга (на дві третини висоти прапора) — червона, а нижня (на одну третину) — блакитна. На верхній смузі — золоті серп і молот, над ними — п’ятикутна червона зірка, облямована золотом.

Виникнення жовто-синього прапора у середині XIX ст. з погляду історичного процесу було цілком закономірним явищем. Революційні події 1848-1849 рр. дали життя не лише йому, а й кільком іншим національним символам європейських народів, що існують і донині. Іншого прапора, який впродовж тривалого часу претендував би на роль національного символу, в українській історії просто не було.

Державний прапор України — національний синьо-жовтий стяг

24 серпня 1991 року відбулося проголошення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор.

1 грудня 1991 року в історії України сталася справді історичної ваги подія: відбувся корінний поворот у біографії п’ятдесяти-мільйонного народу: після всенародного референдуму на політичній карті світу з’явилася нова незалежна, суверенна, соборна держава Україна, їй необхідні були всі атрибути державності, які належить мати членові Організації Об’єднаних Націй. Без цього неможливо увійти рівноправним членом у світове співтовариство.

28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову «Про Державний прапор України». Ним став саме національний синьо-жовтий стяг. Нове двобічне шовкове полотно вишите на німецькому обладнанні з використанням новітньої комп’ютерної технології, яка дозволяє досягнути унікальних ефектів. На одному боці штандарта нанесено понад мільйон стібків ниткою двох відтінків: червоного та жовтого золота.

Вишитий тризуб, завдяки використанню спеціальної прокладки, вийшов об’ємним. За цією ж технологією виготовлені прапори Великої Британії, США і Франції.

Указом Президента від 29 листопада 1999 року затверджено Положення про офіційні символи глави держави, одним з яких є прапор (штандарт) Президента України. Він піднімається на прапорній щоглі біля резиденції Президента у м. Києві, встановлюється у ложі Президента України під час його перебування в залі засідань Верховної Ради, на транспортних засобах Президента України на території України. За Згодою Президента та з урахуванням норм протоколу він може встановлюватися й над іншими резиденціями під час перебування в них Президента, у місці проведення офіційних заходів та урочистостей з його участю, під час закордонних візитів Президента на транспортних засобах.


Спадкоємець українських мудреців

Тарас Компаніченко — сучасний кобзар. Він — братчик Кобзарського цеху в Києві, соліст міжнародного хору «Академiя традицiй» і рок-фолькового гурту «Карпатiянs». Неперевершено грає на кобзі, бандурі, лірі, волинці. Виконує твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції 1918-1922 років. Співає відомі та маловідомі народні пісні українською, церковнослов’янською, старопольською, польською, французькою та німецькою мовами. Давні музичні твори він знаходить в архівах, бібліотеках, приватних збірках Європи. Кобзар і лірник — невтомний учасник міжнародних фольклорних фестивалів, на яких іноземцям дає майстер-класи українських танців і кобзарсько-лірницьких традицій.

Коли він співає барокові пісні, то схожий на «спудея» Києво-Могилянської академії часів Петра Могили. А як заграє романс XIX століття, перетворюється на гарного українського шляхтича, на якого кинула погляд не одна панночка. Видається, що Тарас органічний в кожній епосі.

Він — активний учасник національно-демократичних рухів початку 1990-х, Помаранчевої революції 2004-2005рр.

Тарас Компаніченко був гостем «Дня». Перед тим, як розпочати розмову, ми попросили його нам заграти.

— Я виконав кант «Подякуйте Христу-пану» кінця XVI століття. В Україну канти пришли на зміну релігійним пісням — псалмам. Відбулося це внаслідок впливу Реформації. Представники багатьох українських аристократичних сімей посилали своїх дітей вчитися до європейських університетів: у Падую, Сорбонну, Краків… Деякі з них залишалися вірними прадідівській вірі — католицькій чи православній, а деякі під впливом розмаїтих течій протестантизму ставали кальвіністами, лютеранами чи аріанами. Це спричинило виникнення так званої позакостельної та позацерковної молитви. Домашній молитовний спів був дуже популярний при дворі князя Костянтина Острозького.

Інструмент, на якому я щойно грав, — реконструкція кобзи Остапа Вересая за описами Миколи Лисенка. Колись сам оригінал був у музеї Тарновського у Чернігові, але в міжвоєнні роки чи під час Другої світової війни десь загубився. Можливо, тепер він перебуває в Петербурзькій консерваторії чи в музеї Глінки у Москві чи в Мюнхені, де нещодавно в одному з музеїв знайшли торбан Івана Мазепи.

Кобз було багато й розмаїтих варіантів. Вона походить від кобуза, турецького інструмента. Спочатку в неї було дві струни, потім — три, а зрештою стало як у загальноєвропейської кобзи-лютні — вісім, тобто чотири здвоєні струни. Була дуже поширена в XVI-XVII століттях серед запорізьких козаків. Свідоцтвом цього є картини, що зображають козака Мамая чи козака Грицька Запорожця.

Кобзарський цех, до якого я належу, займається реконструкціями інструментів: лютні, кобзи, бандури, ліри… Сьогодні на них братчики цеху виконують виключно традиційний кобзарський репертуар. Однак на кобзі Остапа Вересая грають лише декілька людей в Україні: Володимир Кушпет, Юрко Барашовець, Едуард Драч; серед молодшого покоління — Андрій Білоус, Тарас Шушайло та я.

Тарас виконує швидкий козацький танок XVII століття.

— Цей танок віднайшли у Братиславській збірці. Їх досить багато в тогочасних збірках Європи. Дають їм різні ймення: «Baletto Ruteno» чи «Horea Rutenia», тобто «руський балет». Наприклад, у старих британських нотних записах можна натрапити назву «Horea Polonia» — «польський балет». Частина України тоді входила до складу Речі Посполитої, тому в музичному виконанні таких танців часто чути інтонації, притаманні як українській культурі, так і польській. Звісно, що вони належать до нашої спільної культурної спадщини.

Джерело: Українські пісні

Євген Адамцевич (01.01.1904 — 19.11.1972)

Біографія

Адамцевич Євген Олександрович (нар. 19.12.1903 (1.01.1904) у с. Солониця, тепер Лубенського р-ну Полтавської обл. — пом. 19.11.1972* у Бахчисараї, Крим) — український кобзар. Жив у м. Ромнах.

У дворічному віці після хвороби осліп. Був відданий до школи сліпих. Грати на бандурі вчився у кобзаря М.П.Олексієнка. У 1927р. керував великим ансамблем бандуристів. Згодом увійшов до складу Миргородської капели бандуристів, з якою мандрував. У 1930-их рр. виступав як соліст-бандурист, кобзарював, мандруючи зі своєю дружиною Лідією Дмитрівною, яка була його поводирем.

У 1939 р. брав участь у Республіканській нараді кобзарів у Києві, а у 1940 р. у Всесоюзній нараді народних співців у Москві. Виступав по Всесоюзному радіо. У 1960-их рр. з групою кобзарів з успіхом виступав перед слухачами Київської, Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської та інших областей. У 1970 р. виступав у Москві перед науковцями, письменниками та робітниками.

У репертуарі Є. Адамцевича переважали українські народні пісні (історичні про Байду, Морозенка, Палія, Супруна; родинно-побутові; гумористичні й сатиричні), серед яких оригінальні «Суд Байди», «Славно твоя кобза грає». Співав пісні «На захід сонце вже схилилось» на слова А. Карпенка, «Ти лети, мій спів, з мольбою» на слова В. Александровича, думу-пісню «Євшан-зілля» на слова М.Вороного, пісні на вірші Т.Шевченка, Я.Щоголіва, О.Олеся, М.Некрасова, П.Ж.Беранже. Створив кілька власних творів, серед яких «У неволі», «Дума про Івана Федька» тощо. Скомпонував і відомий «Запорізький марш» (який в обробці В.Гуцала увійшов до репертуару Київського оркестру народних інструментів).

Джерело: Українські пісні

Музей-світлицю перетворюють на темницю


Музей-світлицю перетворюють на темницю

Через те, що у музеї Шевченківського заповідника спішно готують експозицію, він може втратити свою суть.

Про хід реконструкції канівського музею щоденно доповідають Віктору Януковичу. Кожного тижня на об’єкті – губернаторські чи урядові перевірки. Перед головою ОДА Сергієм Тулубом поставлене політичне завдання – до Дня незалежності музей має бути готовий прийняти гостей. Насамперед, дуже високих гостей…

2 липня, реставраційні роботи інспектувала урядова комісія на чолі з гуманітарним віце-прем’єром Володимиром Семиноженком (якого, за іронією долі, Верховна Рада того дня позбавила посади). Доповідав – губернатор Сергій Тулуб. Сумнівів, що ремонтно-реставраційні роботи будуть завершені вчасно, у нього немає – « Переконаний, що Музей Тараса Шевченка відкриється до Дня Незалежності. Роботи йдуть дуже потужно – у дві зміни та з залученням майже двохсот спеціалістів лише по музею. Загалом затверджений мною графік виконується, і тому не маю сумнівів, що всі роботи завершаться вчасно…».

3 липня, у суботу, у Каневі побував і «Прочерк». День був сонячний і гарячий. На Тарасовій горі працювала техніка, метушилися засмаглі робітники. Полущені часом тротуарні плити були складені невеликими стовпчиками. Старі асфальтні доріжки зрізані. Оглядовий майданчик перед могилою Кобзаря огородили стрічкою, під якою все одно проходять туристи, щоб підійди до краю майданчика і оглянути краєвид. А бажаючі піднятися на могилу, щоб покласти квіти, йдучи і перестрибуючи будматеріали, набирають у взуття піску.

У Тарасовій світлиці одна з кімнат зачинена для відвідувачів, бо треба ж десь працювати адміністрації заповідника, допоки навколо такий аврал.

Одна з працівниць у розмові ділиться наболілим. Мовляв, з ними, колективом Шевченківського заповідника, ніхто не рахується, не радиться під час реставрації музею, при створенні експозиції.

Роботами керує Лариса Скорик, близька до Віктора Януковича людина. Вона так переінакшує вигляд будівлі, що у ньому вже ніхто не впізнає творче дітище відомого архітектора Василя Кричевського, – з гіркотою зазначає працівник заповідника. – І в середині музею будуть значні зміни, і, вважаємо, не на краще. Адже підлогу зроблять чорну, стіни – сірими, вікна завісять, бо Скорик вважає барвистість музею селянщиною.

Про грубе втручання у зовнішній вигляд музею Тараса Шевченка говорить колишній гендиректор Шевченківського національного заповідника та міністр культури при Вікторові Ющенку, канівчанин Ігор Ліховий:

– Там тривають масштабні ремонтні роботи, але переважно не в площині пам’ятко-охоронного законодавства, якого, між іншим, слід дотримуватися. Генпідрядника – «Укрпроектреставрація» – усунуто від виконання робіт. Багато поважних установ висловлюються за відновлення будівлі згідно проекту архітектора Кричевського, – говорить Ігор Ліховий.

До речі, як зазначає Ігор Дмитрович, нехтувати напрацюваннями такого авторитетного архітектора не можна. За модерний стиль, витворений на основі історичної спадщини народу, Кричевського назвали «батьком української архітектури». Колись він проектував малий герб України і його твори зберігаються в багатьох музеях нашої держави, а також в українському музеї Нью-Йорку, який цим дуже пишається.

Як розповідає колишній гендиректор Шевченківського національного заповідника, раніше музей здавався справжнім палацом.

– Він був немов храм, з великими вітражами, з намальованими мальвами і колосками, на стелях залів були орнаменти, на стінах рушники. А виглянувши з вікна, відвідувачі бачили яскравий краєвид, не засмічений будівлями, елеваторами, заводами чи ще чимось. Можливо, такий музей, а точніше його яскравість і піднесеність була для когось зайвою, бо поряд сумне місце – могила, але таку Україну був створив Шевченко і Кричевський її утілив, – говорить Ігор Ліховий. – Нині ж музей зафарбовують в сірий колір. Вікна збираються завісити, а на стелях будуть автопортрети Шевченка з уривками віршів. Вважаю, що музей-світлицю хочуть перетворити на темницю, щоб туди люди не ходили. Влада просто хоче показати усім, мовляв, от як ми до Дня незалежності України справилися. Але ж пам’яткоохоронна галузь специфічна, тут не можна працювати поспіхом.

Дискусії з приводу експозиції музею тривають вже давно.

– Я був присутній, коли затверджували експозицію. Членам науково-методичної ради з питань охорони пам’яток при Міністерстві культури проект Лариси Скорик був представлений лише на мигах. І серед членів ради деякі голосували за чотирьох, немов депутати у Верховній Раді, – говорить Ігор Ліховий. – Та вважаю, що у тому проекті творчості мало, він не враховує думку авторитетів, працівників музею, які мають почесні звання і переймаються питанням відродження музею. Крім того, були ж вже потрачені мільйони на розписи в вестибулі музею, вітражі. А тепер це все переінакшується, зводиться до псевдомодерну.

У свою чергу, в Черкаській облдержадміністрації вважають, що часу на дискусії немає і треба втілювати в життя проект, що вже затверджений фахівцями у Києві.

– Творча дискусія між трьома мистецькими групами триватиме ще довго. Однак за проект Лариси Павлівни Скорик проголосувала більшість членів ради. Це досить цікавий проект. І я вважаю, що не на дискусіях треба зосереджуватись, а працювати, щоб не було так, як вийшло з пам’ятником Симоненка у Черкасах. Його й досі нема… – говорить заступник голови облдержадміністрації Анатолій Чабан.

Сама ж автор проекту, Лариса Скорик, яка є членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України, досить нервово відреагувала на прохання «Прочерку» пояснити, який же вигляд матиме експозиція музею.

– Нічого не хочу коментувати. Побачите експозицію і тоді говоритимете. А стосовно чорно-сірих тонів, то це комусь приснилося у поганому сні… Часу в мене немає плітками займатися… Половина працівників музею разом з керівництвом заповідника зі мною співпрацюють, а половина мають якусь суб’єктивну думку. То нехай вони нарешті зрозуміють, що музей Шевченка не провінційний, а планетарний, – каже Лариса Павлівна. – Стосовно ж архітектора Кричевського, то він у 1937 році будував музей у невідомо якому стильовому визначенні. Тому що він перебував під диктатом адміністративно-командної партійної системи. І те, що збудоване там, на горі, не вписується в український модерн аж ніяк.

Усі дискусії навколо музею пані Лариса пов’язує мало не з криміналом.

Генпідрядник «Укрпроектреставрація» потратив 66,5 мільйонів гривень на так звані ремонтно-реконструкційні роботи. І зроблено лише частину підвального поверху і адміністративні приміщення на мансарді. А два поверхи експозиції не зроблені. Куди ж поділися гроші!? От і хочуть зірвати завершення реконструкції, щоб за тим скандалом можна було приховати факт зникнення грошей. А це ж тривало більше як 6 років! І мені тепер доводиться все збирати докупи. Я це вам розповідаю як архітектор, бо 40 років будую і знаю, що скільки коштує, – наголосила Лариса Скорик і запросила 24 серпня до Канева.

Але кого насправді прийматиме Шевченківський музей на День незалежності, то це Гуманітарну раду при Президентові України. Членом цього органу є і політична соратниця Віктора Федоровича Лариса Скорик. Саме вона свого часу розповідала, що «зовнішні дані Віктора Януковича свідчать, що він – аристократ у четвертому поколінні». Зокрема, в інтерв’ю «Комсомольской правде в Украине» пані Лариса переконувала, що «Луначарський не помилився: справжня інтелігентність проступає в четвертому поколінні. Хоча є така засуджувана наука — євгеніка. Я, як архітектор, за абрисом і поворотом голови, за формою рук можу досить багато зрозуміти про генеалогічне дерево. Так от, як би не намагалися говорити уїдливо щодо Януковича і возвеличувати Юлію Тимошенко, його будова, тектоніка, якщо на те пішло, свідчить про приналежність до вищого стану, а її зовнішні дані вказують на плебейство».

Чи не через вірність новій владі проект «світлиці від Скорик» отримав добро на реалізацію? А уряд нещодавно прийняв рішення додатково виділити на створення нової експозиції музею 5.6 мільйонів гривень?

Кобзар