Двоє кріпаків, що прагнули волі

Двоє кріпаків, що прагнули волі

Обидва вони – розбійник Устим Кармалюк і художник Василь Тропінін – народилися у рабстві. Й обоє стали вільними людьми. Щоправда, кожен по-своєму…

Єдиний портрет Устима Кармалюка, який фахівці вважають достовірним, належить пензлю знаменитого художника Василя Тропініна. Ми не знаємо, за яких саме обставин перетнулися їхні долі й Кармалюк позував Тропініну – щодо цього існують лише припущення. Але що художник симпатизував своєму персонажу – це беззаперечно. На момент написання твору Кармалюк уже розірвав кріпацькі пута й вирвався на волю – самотужки. Тропінін тоді все ще був кріпаком…

В’язниця його втримати не могла…

За кількістю втеч із тюрми український робінгуд Устим Кармалюк (або Кармелюк, 1787–1835) може дати фору найбільшим авантюристам в історії людства. При цьому сам Устим Якимович ніяким авантюристом не був – йому, народженому в кріпацтві, просто хотілося бути вільною людиною…

Талановитий з дитинства (народжений на Поділлі Устим без акценту говорив не лише українською, а й російською, польською і єврейською мовами), Кармалюк важко переживав панські зневаги і знущання. Не бажаючи мати в своєму маєтку непокірного селянина, поміщик віддав його до армії. Служили тоді по 25 років. Не винісши палочної дисципліни, Кармалюк уже через рік втік зі свого полку. Спійманий і присуджений до 500 ударів батогом, він знов утік – цього разу по дорозі до нового місця служби. Повернувшись 1814 року додому, Кармалюк очолив повстанський рух селян, який поступово став охоплювати Поділля.

1817 року жандармам удалося спіймати селянського ватажка. Спочатку Кармалюка засудили до страти, але в останній момент замінили її 10 роками каторги. Та вже невдовзі він знов утік і повернувся додому. Коли його в вкотре спіймали, він назвався солдатом із Костроми. Епізод очної ставки Устима з рідними вже давно ввійшов до історичних анналів: навіть коли до нього, зрадівши, кинувся 8-річний син, Кармалюк продовжував наполягати на тому, що тут якась помилка.

Знову опинившись у в’язниці й знов спробувавши утекти, Устим Якимович отримав серйозне поранення. Хворого, його прикували до кам’яного стовпа у вежі Кам’янець-Подільської фортеці, а згодом покарали 101 ударом батога і затаврували розпеченим залізом.

1824 і 1825 роки Кармалюк провів, ідучи під конвоєм з Поділля аж до сибірського міста Тобольськ. Шалена втома від такого переходу не завадила йому знов утекти – тепер з Тобольської каторжної в’язниці. Його знов спіймали й покарали ще гіршими умовами утримання.

Чергова втеча у виконанні Кармалюка стала своєрідним шедевром. Устим Якимович виламав ґрати, зібрав у співкамерників сорочки і, зв’язавши їх у суцільну мотузку, прив’язав до її кінця камінь і закинув його за частокіл огорожі. Цією мотузкою Кармалюк та всі його співкамерники вибралися на волю.

1828 року – черговий арешт і ще одна втеча. 1830 року – знов арешт і втеча (Устим розібрав стелю в камері).

У першій половині 1830-х років селянський рух під проводом Устима Кармалюка охопив усе Поділля, частину Бессарабії та Київщини. У зону дій кармалюкових загонів потрапила й Черкащина. «Холодний Яр висловив рішучу незгоду з поневоленням українського народу, – пише український історик Роман Коваль. – У 1830-х роках тут знову збиралися гайдамацькі ватаги, зокрема під проводом Устима Кармелюка»…

Повстанці нападали на поміщицькі маєтки, захоплені гроші роздавали біднякам. За підрахунками російських слідчих, участь у повстанні, яке тривало від 1814 до 1835 року, взяло близько 20 тисяч людей. Серед повстанців, і навіть серед найближчого оточення ватажка були не тільки українці, але й поляки та євреї. Кармелюк примудрявся підтримувати у своїх загонах дисципліну – ніяких погромів, злодіїв він жорстко карав.

Дивовижна доля і вдача Кармалюка, його численні втечі створили йому в народі образ непереможного козака-характерника. Й убито його, кажуть, було не звичайною кулею, а ґудзиком, адже тільки так і можна було вбити характерника. Фатальний вистріл із засідки зробив подільський шляхтич Рутковський.

«Російський Шевченко»

Три портрети Устима Кармалюка, створені славетним російським художником Василем Тропініним (1776–1857), називаються «Українець». Ще і ще раз Василь Андрійович брався за пензель, щоб відбити на полотні шляхетне обличчя людини, яку влада й суспільство вважали кріпаком, але котра змогла подолати раба всередині себе і все-таки стати вільною…

Батько української нації Тарас Шевченко живо цікавився долею Кармалюка, і, кажуть зробив його прототипом головного персонажа своєї поеми «Варнак» і однойменного роману. Він же, Шевченко, дивовижним чином повторив до певної міри життя Тропініна.

Селянин з Новгородщини Василь Тропінін мав стати кондитером. Принаймні таку долю йому визначив його пан – Іраклій Морков, задля цього й відправив навчатися до Санкт-Петербурга. Але хлопець з дитинства добре малював і прагнув бути художником. Його помітив столичний живописець Степан Щукін, який і зробив кріпака вільним слухачем Академії мистецтв і своїм учнем. За свої твори Тропінін отримував академічні нагороди, його роботу високо цінувала імператриця. Ішлося про викуп Тропініна з кріпацтва… Але, на відміну від Шевченка, вільної російський художник не отримав. Граф Морков, не бажаючи втрачати цей талант, категорично відмовився звільняти Тропініна й відправив його подалі від Петербурга, до свого маєтку в Україні…

Живучи на Поділлі, у селі Кукавка на березі Дністра, Тропінін як архітектор побудував Моркову палац і сільську церкву, написав для цієї церкви ікони й корогви. Тут, в Україні, йому судилося прожити сімнадцять років. Тут він одружився з селянською дівчиною Ганею, буквально захопився українським життям, українським характером. Велику серію портретів, яку Тропінін створив у Кукавці, заведено називати «Тропінінською Україною». Серед цієї серії були, як ми знаємо, і портрети Устима Кармалюка.

Тільки у 1823 році граф Морков під тиском громадської думки нарешті дав Тропініну, уже 47-річному чоловікові, вільну грамоту. Нагадаємо – саме у 47 років відійшов у вічність Тарас Шевченко… Тропінін, якому петербурзька Академія мистецтв невдовзі присвоїла статус академіка, перебрався з сім’єю до Москви. Там він і прожив решту свого життя, час від часу повертаючись у своїй творчості до українських тем…

Найдивовижніші втечі з тюрми

1597 – католицький священик Джон Геральд втік із лондонського Тауера, де його тримали за релігійні переконання, зробивши дірку в стіні. Через неї він вийшов у коридор, піднявся на тюремну вежу, куди йому закинули мотузку з човна, який чекав на Темзі. Отця Джона так і не спіймали.

1755 – Джакомо Казанова, який потрапив до знаменитої венеціанської свинцевої в’язниці після пригоди з черговою коханкою, втік звідти, використовуючи саморобні залізні інструменти.

1864 – полковник армії США Томас Роуз під час громадянської війни втік з тюрми конфедератів, прокопавши кишеньковим ножем 15-метровий лаз. Через кілька днів він тим самим лазом повернувся до в’язниці й вивів півтора десятка своїх товаришів.

1962 – троє в’язнів, Морріс, Кларенс і Англін, втекли зі знаменитої в’язниці Алькатрас, що на острові в затоці Сан-Франциско. Манікюрними ножицями і ложками вони проробили дірку в бетонній стіні, після чого відплили на саморобному плоту.

2001, 2007 – в’язень Паскаль Пайєт двічі тікав з тюрми за допомогою вертольота: його спільники просто сідали на майданчику чи на даху тюрми і вивозили ув’язненого.
Підготував: Юрій КИЛИМНИК
Джерело: «Прес-Центр»
На полотні Василя Тропініна «Українець», на думку фахівців, зображено Устима Кармалюка

Джерело: Кобзар

Євген Адамцевич (01.01.1904 — 19.11.1972)

Біографія

Адамцевич Євген Олександрович (нар. 19.12.1903 (1.01.1904) у с. Солониця, тепер Лубенського р-ну Полтавської обл. — пом. 19.11.1972* у Бахчисараї, Крим) — український кобзар. Жив у м. Ромнах.

У дворічному віці після хвороби осліп. Був відданий до школи сліпих. Грати на бандурі вчився у кобзаря М.П.Олексієнка. У 1927р. керував великим ансамблем бандуристів. Згодом увійшов до складу Миргородської капели бандуристів, з якою мандрував. У 1930-их рр. виступав як соліст-бандурист, кобзарював, мандруючи зі своєю дружиною Лідією Дмитрівною, яка була його поводирем.

У 1939 р. брав участь у Республіканській нараді кобзарів у Києві, а у 1940 р. у Всесоюзній нараді народних співців у Москві. Виступав по Всесоюзному радіо. У 1960-их рр. з групою кобзарів з успіхом виступав перед слухачами Київської, Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської та інших областей. У 1970 р. виступав у Москві перед науковцями, письменниками та робітниками.

У репертуарі Є. Адамцевича переважали українські народні пісні (історичні про Байду, Морозенка, Палія, Супруна; родинно-побутові; гумористичні й сатиричні), серед яких оригінальні «Суд Байди», «Славно твоя кобза грає». Співав пісні «На захід сонце вже схилилось» на слова А. Карпенка, «Ти лети, мій спів, з мольбою» на слова В. Александровича, думу-пісню «Євшан-зілля» на слова М.Вороного, пісні на вірші Т.Шевченка, Я.Щоголіва, О.Олеся, М.Некрасова, П.Ж.Беранже. Створив кілька власних творів, серед яких «У неволі», «Дума про Івана Федька» тощо. Скомпонував і відомий «Запорізький марш» (який в обробці В.Гуцала увійшов до репертуару Київського оркестру народних інструментів).

Джерело: Українські пісні