Затверджено Положення про президентські стипендії для учнів, які найкраще знають українську мову та літературу

http://profspilka.kiev.ua/uploads/posts/2009-06/1245150717_ua_president_flag_350.jpgПрезидент України Віктор Янукович своїм Указом затвердив Положення про президентські стипендії для учнів, які найкраще знають українську мову та літературу.
Відтепер щороку першого вересня будуть нагороджувати переможців міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка, який проводитиметься серед школярів. Щороку 39 молодих людей – переможців конкурсу будуть отримувати президентські стипендії.

Глава держави також видав Указ про перші нагородження для особливо обдарованих молодих людей, які мають особливі успіхи у вивченні української мови та літератури.

Це добрий, позитивний сигнал, за яким мають прийти й інші кроки.

Ми знаємо, що проблема мови усі 20 років незалежності, на жаль, має не стільки культурно-гуманістичне, як політичне забарвлення. Мовна карта розігрується перед кожними виборами. Так бути не повинно. Бо проблема мови – це проблема якісного культурного товару, випущеного цією мовою. Проблема не лише кількісна, а й якісна.

Давайте чесно дамо відповідь на питання: скільки за 20 років було здійснено і видано масовими тиражами українською мовою світової класики, не лише з літератури, історії, філософії, а й з прикладних та технічних наук? На жаль, надзвичайно мало. Можна сказати, катастрофічно мало з огляду на потреби нашої вищої та середньої освіти. А чи є сьогодні якісні українські науково-популярні журнали, розважальні програми телебачення etc?

Силоміць тут нічого не зробиш – потрібна системна стратегія розвитку (технологія) українського мовного культурного продукту. Але якщо держава дозволить собі не використовувати російськомовний культурний продукт, то це шлях до культурної резервації, до позбавлення наших громадян, які недостатньо володіють англійською мовою, доступу до надбань всього людства.

Таким чином починати треба фактично з чистого аркуша – зі створення системної стратегії розвитку. Вона розробляється і в рамках нової концепції гуманітарної політики держави. Але поки процес у, так би мовити, виробництві, не можна не реагувати оперативно на виклики, які підкидає нам саме життя.

Наприклад, що стосується закриття шкіл у тому чи іншому регіоні. Цьогорічний досвід показав, що кількісний підхід у ставленні до україномовних шкіл на сході України наносить непоправної шкоди розвитку та поширенню мови. Це однозначно.

Можна зрозуміти рації, коли закриваються школи через малу кількість учнів у них. Укрупнення тоді служить на користь якості освіти. Але такий підхід шкідливий, коли йдеться про україномовні школи на сході і російськомовні – на заході країни. Тому що в такому випадку програє свобода вибору батьків – вони позбавляються можливості посилати дитину в таку школу, в яку хотіли б. На сході України від такого підходу страждають україномовні громадяни. На заході – російськомовні. Тому якщо говорити про будь-які мораторії, то можна ставити питання про мораторій на закриття україномовних шкіл на сході та півдні України і російськомовних – у Галичині.

Тоді ми справді будемо здійснювати демократичні підходи і реалізовувати тенденцію на укрупнення шкіл не механічно, а чітко відстежуючи і захищаючи право людини вибирати мову навчання для своєї дитини у державі, в якій де-факто (хочемо ми цього чи ні) існує двомовність.

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»,

— писав Олександр Олесь. Гарні слова. Однак нинішня ситуація в країні, стан суспільства і ставлення до мови, яку людина вважає рідною, спонукає нас як демократів давати громадянину право вибору. Інакше не можна.

Одночасно треба створювати нові можливості для розвитку мови. І ці можливості повинні мати системний характер.

Ось такі роздуми викликала новина про призначення президентських стипендій для школярів, які мають особливі успіхи у вивченні української мови та літератури.

ЗАПОРІЖЦІ Й ТЕРНОПІЛЬЦІ ОДНОСТАЙНІ: ПАМ’ЯТНИКОВІ ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ — БУТИ!

Досі запорізька влада боялася Великого Кобзаря, як вогню. Скажімо, колишній прокомуністичний міський голова Євген Карташов десятки разів обіцяв національно-патріотичним силам, що ось-ось уже, ну, зовсім скоро, в Запоріжжі з’явиться монументальний пам’ятник Батькові української нації. Щоб відволікти увагу громадськості, навіть конкурс на кращий ескіз оголосили. Виграв його скульптор Владлен Дубінін: молодий Тарас Шевченко дивиться вдалечінь — на Хортицю, руку поклав на плече старому кобзареві — бо звідси, з народу, черпав наш геній і натхнення, й сюжети для творів. Здавалося б, бери ескіз і споруджуй! Але два терміни міського голови спливли, як вода в Дніпрі, а тільки хура й досі там. Нині новий голова міста Олександр Сін пообіцяв, що пам’ятник Великому Кобзареві все-таки буде. Казав пан: “Кожух дам”, та слово його тепле. А ще в таких випадках кажуть: “Дай, Боже, нашому теляті лева роздерти!”.

Пилип ЮРИК,
письменник, член “Просвіти”

Отож і вирішили запорізькі просвітяни (а їхня більшість — члени патріотичних партій), що їм не варто чекати милості від влади. При “Просвіті” вже більше двох десятиліть діє чудовий хор “Запорозькі козаки”, яким нині керує учень Анатолія Авдієвського Юрій Івченко. То чому б їм, хористам, не виступати із благодійними концертами та не заробляти кошти на монументальний пам’ятник?
Вирішили — зробили. Голова Запорізької обласної організації ВУТ “Просвіта” Олег Ткаченко і його заступник Василь Тимчина домовилися з тернопільцями про концерти. Як і два десятиліття тому, розпочали “Запорозькі козаки” свій тур із Тернопільської області. Тоді, на початку Незалежності, саме тернопільці підтримали їх, подарувавши козацькі однострої та національне жіноче вбрання. На жаль, більшість хористів і досі носять той одяг, латаючи та підшиваючи, — на обнову немає грошей.
…Йдучи Тернополем, куди поїхав у власних справах, ще здалеку почув чудові козацькі пісні. То біля греко-католицького собору, навпроти пам’ятника Йосипу Сліпому, виступали “Запорозькі козаки”. Кілька сотень тернопільців півколом оточили їх, підспівували, підтанцьовували, а тільки-но закінчувалася пісня — лунали бурхливі оплески, підходили до скриньки й кидали в неї гроші.
Козацькі пісні змінювалися стрілецькими, повстанськими, потім — жартівливими. А коли розпочав виступ 82-річний бандурист Володимир Дяденко, всі глядачі заспівали разом із ним пісню “Думи мої” на слова Тараса Шевченка. Ледь не до впаду сміялися присутні на майдані, слухаючи жартівливу пісню у виконанні кобзаря “Там, на риночку”, про те, як москаль на базарі крав у баби і раків, і гусей, і сало, і навіть яйця…
І знову співав хор. Хлопці-тернопільці, тільки-но починалася швидка мелодія, підходили, запрошували хористок і під оплески присутніх танцювали з ними. І тоді згадалось авторові цих рядків, що вічно вчорашні політики ще й досі намагаються ділити Україну на дві, три або й чотири частини. Чи треба це самим українцям? Виступ хору “Запорозькі козаки” на Тернопіллі засвідчив, що український народ був і залишається єдиним цілим і бажає, щоб Україна була завжди соборною унітарною державою без іноземних розпорядників. А ще згадалися слова першого президента Білорусі Станіслава Шушкевича, який сказав Леоніду Кравчуку: “Тобі легше, бо в тебе є Західна Україна”.
Під час голодомору 1933-го тисячі втікачів зі сходу, яким удавалося перейти Збруч, знаходили на Західному Поділлі, Прикарпатті, на Волині, Буковині й Галичині не тільки шматок хліба, а й прихисток єдинокровних братів. Якби не Повстанська армія, котра діяла на західних теренах у кінці Другої світової, то всіх нас берії та жукови вивезли б до білих ведмедів. Саме агітатори із Західної України на початку 90-х зробили все, щоб переконати “східняків” — Україна повинна стати незалежною. І в часи, коли олігархи запорізьку сталь цінять набагато вище рідної культури, саме Західна Україна, хоча й сама не багата, допомагає творити на Півдні й Сході українські духовні цінності, споруджувати святині на зразок пам’ятника Великому Кобзареві.
— Ми побували, окрім Тернополя, в Теребовлянському (зокрема в Зарваниці), Гусятинському, Кременецькому, Лановецькому, Бучацькому, Збаразькому, Підволочиському районах, — розповіла ведуча концертів хору, член “Просвіти”, Леся Шевченко. — Враження прекрасні — не тільки мої, а й усього колективу. Чудова природа, прекрасні й щирі люди. Ми не побачили жодного п’яного на вулицях, недбало одягнутого — всі красиві. У містах — жодного недопалка під ногами, жодного папірця чи пластикової пляшки. Якщо порівняти з нашим Запоріжжям — це небо й земля. Нам потрібно вчитися в тернопільців. А щодо зустрічей, то всі ми будемо раді бачити їх у нашому краї.

Джерело: Слово Просвіти

Янукович затвердив склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка

Президент України Віктор Янукович підписав указ про Затвердження нового персонального складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Відповідний указ оприлюднений сьогодні, 12 липня, на сайті Глави держави.

Подаємо новий склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка:

Олійник Борис Ілліч – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Комітету

Костюченко Вікторія Вікторівна – заступник голови Комітету

Балаян Роман Гургенович – кінорежисер (за згодою)

Вергелес Олег Анатолійович – журналіст (за згодою)

Веселовська Ганна Іванівна – театрознавець, доктор мистецтвознавства (за згодою)

Герасим’юк Василь Дмитрович – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Гуцал Віктор Омелянович – диригент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Драч Іван Федорович – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Іванов Дмитро Йосипович – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Івахненко Олександр Іванович – художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Кара-Васильєва Тетяна Валеріївна – мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства (за згодою)

Ковтун Віктор Іванович – художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Козак Богдан Миколайович – актор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Мельник Анатолій Іванович – художник, директор Національного художнього музею України (за згодою)

Мельниченко Володимир Юхимович – літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Писарєв Вадим Якович – хореограф, народний артист України (за згодою)

Савчук Євген Герасимович – диригент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Сизоненко Олександр Олександрович – письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Сіренко Володимир Федорович – диригент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Скорик Мирослав Михайлович – композитор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Станкович Євген Федорович – композитор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Стеф’юк Марія Юріївна – співачка, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Ступка Богдан Сильвестрович – актор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою)

Стус Дмитро Васильович – старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (за згодою)

Якутович Сергій Георгійович – художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за згодою).

Джерело: «Західна інформаційна корпорація»

До історії Національної премії України імені Тараса Шевченка

1961 рік був роком безпрецедентного за масштабами вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Століття від дня його смерті стало приводом для проведення шанобливих урочистих заходів не лише в Україні, а й у всьому СРСР, і хоч КПРС використовувала народну любов до великого поета з метою пропаганди “успіхів Ленінської національної політики”, вона мусила рахуватися з національними почуттями українців. У цій атмосфері помітного патріотичного піднесення 20 травня 1961 року вийшла постанова Ради Міністрів УРСР «Про встановлення щорічних Республіканських премій імені Т.Т.Шевченка». Тоді ж були затверджені Положення про премії та зразки почесних знаків і дипломи лауреатів, створено Урядовий Комітет на чолі з O.Корнійчуком, до якого увійшли поряд з партійно-державними керівниками й визначні діячі української культури.

Премії мали присуджуватися за високохудожні твори літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, Кіно, визнані й високо оцінені громадськістю. Щоразу їх присудженню передувало широке обговорення і популяризація мистецьких творів у пресі, по радіо, телебаченню, на художніх виставках тощо, 9 березня 1962 року першими лауреатами Шевченківської премії стали Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода.

23 квітня 1969 року Республіканські премії імені Т.Т.Шевченка та Республіканські державні премії з архітектури було перетворено на Державні премії УРСР імені Т.Т.Шевченка в галузі літератури, мистецтва і архітектури. Від 1977 року додано ще три премії — з журналістики і публіцистики, теорії та історії літератури, театрального мистецтва. Урядовий Комітет став іменуватися Комітетом по Державних преміях УРСР імені Т.Г.Шевченка в галузі літератури, журналістики, мистецтва і архітектури при Раді Міністрів УРСР. 1982 року було встановлено додатково ще одну премію за кращий твір літератури і мистецтва для дітей та юнацтва. З 1988 року премії з архітектури почали присуджуватися окремо створеним Комітетом.

У 1997—1999 роках було запроваджено й Малу Державну премію України імені Тараса Шевченка, яка присуджувалася за кращий творчий дебют молодим митцям віком до 35 років. Її одержали письменник Олесь Ульяненко, співаки Національної опери України Ольга Нагорна і Михайло Дідик та скульптор Богдан Мазур.

Список Шевченківських лауреатів за всі роки існування премії налічує нині 525 персоналій та колективів.

Серед відзначених: 140 письменників — поети, прозаїки, драматурги, літературознавці, публіцисти; 111 діячів образотворчого мистецтва — живописці, графіки, скульптори, майстри народного мистецтва — гончарі, різьбярі, столяри-червонодеревники, вишивальниці, килимарниці та дослідники історії мистецтва; 91 діяч театру і кіно — актори, режисери, оператори, сценаристи; 92 діячі музичного мистецтва — композитори, співаки, диригенти, балетмейстери, хормейстери, артисти балету; 8о архітекторів і конструкторів проектів, інженери комплексних ландшафтів, історики й краєзнавці, поліграфісти і музейні працівники, агроном-озеленювач, а також державний і партійний діяч М. С. Хрущов.

Лауреатами стали й 8 хорових колективів — народна самодіяльна хорова капела хлопчиків та юнаків Львівського обласного будинку вчителя «Дударик» і Державна заслужена капела України «Трембіта» зі Львова, Черкаський Державний заслужений народний хор, Державна заслужена академічна капела України «Думка», Національна заслужена капела бандуристів України, зарубіжні колективи — Кубанський козачий хор (Росія), Хор імені Олександра Кошиця (Канада), Капела бандуристів імені Тараса Шевченка (Детройт, США).

Премією відзначено видатних зарубіжних діячів культури і літератури, одного з провідних західних радянологів Роберта Конквеста; публіциста, дотора Монреальського університету Романа Рахманного; літературознавця і мистецтвознавця, автора праць з історії фонології української мови, праць із стилістики (зокрема, творів Т.Шевченка) Юрія Шевельова (Шереха);
російського поета, перекладача поезій Тараса Шевченка Миколу Тихонова; російського композитора Дмитра Шостаковича, якому належить, зокрема, музичне перекладення зі супроводом скрипки й віолончелі дуету Одарки і Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

У різний час Комітет із Шевченківських премій очолювали:

О.Корнійчук (1961—1972), М. Шамота (1972—1979)1 П.Загребельний (1980—1987), М. Орлик (1987—1990), Б. Олійник (лютий-грудень 1991), 0. Гончар (1992—1995), В.Яворівський (1996—1999), І. Дзюба (1999 – 2005). Зараз Голова Комітету – Роман Лубківський.

Сорокарічна історія Шевченківської премії стала частиною історії Української культури, тож у радянські часи вона зазнавала тих самих негараздів і деформацій, що й уся культура, хоч переважна більшість лауреатів премії— це ті, хто був і залишається окрасою нашої культури, траплялися й випадкові постаті або «проведені» з кон’юнктурних міркувань, під тиском офіційної думки. Не можна не відзначити і надмірної тенденції в минулому до «групових» нагороджень. Це загрожувало девальвацією премії. Проте Комітет, до складу якого в різні часи входили найавторитетніші представники літератури і мистецтва, зумів здебільше протистояти цьому процесові, підтвердити високу гідність премії.

Новий етап в історії Шевченківської премії розпочався із здобуттям Україною державної незалежності. Процедура присудження премії постійно вдосконалювалася.

З метою піднесення ролі й престижу Державної премії України імені Тараса Шевченка Указом Президента України від 27 вересня 1999 року № 1228/99 її було перейменовано на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Затверджено персональний склад Комітету й Положення про Національну премію. На пропозицію Комітету Указом Президента України від 22 червня 2000 року № 808/2000 з метою підвищення престижності кількість премій було зменшено до п’яти (в таких номінаціях: художня література; документальна і науково-критична література; музика; образотворче мистецтво; сценічне та екранне мистецтво) і водночас збільшено розмір матеріальної винагороди.

Національна премія України імені Тараса Шевченка — найвища творча відзнака в незалежній Україні. Шевченківська премія увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва. Освячена іменем Великого Кобзаря, ця творча нагорода має незаперечний авторитет в Україні й усьому світі. Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка щороку шляхом конкурсного відбору, всебічного обговорення і таємного голосування визначає твори, гідні високої премії. Президент України своїм Указом присуджує Національні премії тим, хто здолав усі сходинки до творчої вершини.

У день народження Тараса Шевченка, 9 березня, Україна дізнається про імена нових Шевченківських лауреатів (список публікується у пресі, його оприлюднюють інші засоби масової інформації). Цим не лише підсумовуються культурні здобутки року, а й віддається світла данина пам’яті геніальному українському поетові й художникові.

У Тернополі створять музей Тараса Шевченка

У Тернопільській області розпочато підготовку матеріалів для створення у Тернополі музею Тараса Шевченка. Першим етапом такої роботи, спрямованої на вшанування пам’яті Кобзаря, стане паспортизація пам’ятників, меморіальних таблиць, пам’ятних знаків Шевченку на території області, музеїв, музейних кімнат. Розпочато збір інформації і про вулиці, селянські спілки, кінотеатри, парки, громадські організації, мистецькі колективи, названі на честь поета.

Про це ZAXID.NET повідомили в прес-службі Тернопільської ОДА.

До 25 вересня планується також провести збір інформації з історії сіл Тарасівка Збаразького, Кобзарівка Зборівського, Шевченкове Підволочиського, Гаї Шевченківські Тернопільського районів.

Крім цього буде проведено конкурс на кращий в’їзний знак у населені пункти, пов’язані з іменем Т.Г.Шевченка.

В області облікують та узагальнять матеріали і документи, пов’язані з іменем Тараса Григоровича, які є у фондах Державного архіву Тернопільської області, обласного краєзнавчого музею, обласного художнього музею, а також проведуть обласну акцію збору відповідних матеріалів та експонатів.

Мистецька частина проекту передбачає організацію двох пленерів художників та скульпторів області «Тернопільщина шляхами Тараса Шевченка», які відбудуться восени 2011 року в м.Кременець, смт Вишівець та м.Почаїв.

Передбачена також зустріч голови обласної державної адміністрації із лауреатами Національної премії ім.Т.Г.Шевченка, уродженцями Тернопільської області.

Заплановано підготувати до друку книги: «Пам’ятники Т.Г.Шевченку в Україні та за кордоном», «Шевченко в поезії, образотворчому та декоративно-прикладному мистецтві тернопільських авторів і митців», виготовити мапу із зображенням пам’ятників Т.Г.Шевченку, які розташовані на території Тернопільської області, Провести відзначення 100-річчя з часу відкриття в с.Бурдяківці Борщівського району першого пам’ятника Т.Г.Шевченку на Тернопільщині.

Джерело: ZAXID.NET

Історія Державного прапора

Історія Державного прапора

Одним з найважливіших елементів процесу становлення державності будь-якої країни є визначення національної символіки як невід’ємної ознаки незалежності. Кожний народ, маючи свою історію, має і свої історичні святині — герб, прапор, гімн. Символіка є втіленням боротьби за самовизначення, це — історичне надбання народу, частка його етнокультури. Символіка передає (через умовне зображення) сутність держави, дає уявлення про соціальні цінності державного ладу тощо.

Український національно-державний прапор прийшов до серця нашого народу тернистими шляхами буття. Під час історичних звершень він ставав символом боротьби за національні й соціальні права. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праця, краса та багатство рідної землі.

Українська національна традиція символічного відображення світу формувалася упродовж кількох тисячоліть. Ключем до розуміння як народного, так і релігійного її державного аспектів е її чільні символи — жовта і синя барви та знак, нині відомий під назвою тризуб. Він є найзагадковішим з державних знаків. Навіть тоді, коли тризуб був позбавлений державного статусу, заборонений та переслідуваний на Батьківщині, він продовжував виступати як символ, що легітимував українців у всьому світі.

Історія Державного прапора

Нині Державний прапор України святкує своє відродження. А чи знаємо ми, громадяни незалежної держави, його історію?

Процес остаточної стабілізації державних символів почався в Україні із середини XIX ст. Поняття національного прапора остаточно сформувалося в Україні на початку XX от. (під впливом національно-визвольного руху в Галичині, згодом і на східноукраїнських землях), пов’язуючись з історичними традиціями.

На прапорах за часів України-Русі зображували небесні світила, хрести, княжі знаки — тризуби, двозуби. Тоді ж почали поширюватися й колірні поєднання. Які ж кольори найчастіше використовувались на руських знаменах? За висновком деяких сучасних істориків, найпопулярнішим був червоний колір, проте не всі дослідники поділяють таку думку.

У 1910 р. при Міністерстві юстиції Росії відбулося «Особое совещание, высочайше учрежденное при Министерстве юстиции, для вияснення вопроса о русских государственных национальных цветах». Необхідно підкреслити, що в ході дискусії було визнано «в числе древних русских государственных цветов синий, голубой, лазоревый, оранжевий, желтый».

За часів України-Русі державного прапора як такого ще не було. Існували лише князівські стяги. На рубежі ХІІІ-ХІУ ст. з’явилися клиноподібні полотнища, на яких «здебільшого вживаним кольором був червоний, далі білий і блакитний, рідко жовтий». Слід додати, що використання жовтого та блакитного кольорів (з різними тіньовими гамами) на прапорах України-Русі простежується від прийняття християнства. Згодом ці два кольори набувають значення державних.

Подальша історія символіки пов’язана з тим періодом, коли після навали татаро-монголів значна частина території України-Русі відійшла до сусідніх держав.

У 50-60-х роках XIV ст. Чернігово-Сіверщина, Поділля, Київщина та Переяславщина увійшла до Великого князівства Литовського. Галицькою землею й частиною Волині заволоділа Польща. Після Люблінської унії 1569 р. українські землі мали єдину місцеву символіку, багато в чому стали визначати геральдичні традиції цих держав.

Походження синіх і жовтих кольорів

Цікаву версію щодо походження синіх і жовтих кольорів висунув історик та мовознавець зі Львова Б. Якимович. На його думку, слово «хохол» монгольського походження і складається з двох частин: «хох» — синій, блакитний, небесний, «улу» (юлу) — жовтий.

Про те, що поєднання синьо-жовтих кольорів властиве Україні, свідчить той факт, що Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка 1256 р.), подарував його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовлялися відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі або країни.

Прапори козацтва

Наприкінці XVI ст. центр подій в українській історії з Галичини і Волині перемістився у Наддніпрянщину. Із заснуванням Запорозької Січі й виникненням козацтва як особливої верстви населення України збагатилися форма і кольори у системі військо-полкових, сотенних і морських похідних прапорів (корогов). Серед козацьких прапорів найчастіше зустрічалися прямокутні й трапецієподібні полотнища.

Безсумнівно, тоді ж з’явились нові прапорні кольори, зокрема малиновий, який, мабуть, видозмінився з червоного кольору київської землі. Червоний колір став основним у запорозьких козаків.

Головними стягами у XVII ст. були переважно червоно-малинові із зображенням архістратига Михаїла, а також герба гетьмана. Свої прапори мали полки, а також запорозькі курені. У козаків були корогви різних кольорів: жовті, сині, зелені та ін.

Після приєднання Гетьманщини…

У середині XVII ст., після приєднання Гетьманщини до Російської держави, набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими зображеннями хрестів та інших знаків. З часів козаччини жовто-блакитне поєднання кольорів поступово починає домінувати на українських корогвах, прапорах та клейнодах, однак тоді ще не вдалося досягти єдності щодо прапора. Упродовж XVIII ст. тривала уніфікація кольорів і зображень на стягах козацьких полків. Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І. Репіна, консультантом якого був Д.Яворницький, та на знаменитому полотні М. Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1649 році».

Оформлення національних кольорів

Синьо-жовті поєднання отримали логічне оформлення як національні кольори українського народу в Новітні часи (XIX і XX ст.). Після того, як перервалася своєрідна традиція козацької символіки, тривалий час в Україні, що перебувала у складі Російської імперії, питання про національні символи не порушували.

Першу спробу створити жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер здійснила Головна Руська рада, яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор. Започатковану ідею підхопили різні спортивно-просвітянські організації, зокрема відомі в усьому слов’янському світі так звані «Соколи». Для проведення першого крайового зльоту у Львові (1910) спеціально було виготовлено жовто-блакитний прапор. Відтоді й починається широке використання прапора — спершу на західноукраїнських землях, а згодом і на Лівобережній Україні.

Особливого розмаху ці процеси набули під час святкування 100-літнього ювілею від дня народження Т.Г. Шевченка. Жовто-блакитні прапори супроводжували урочистості не лише в Україні (як Правобережній, так і Лівобережній), а й у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську, Відні, Празі, Варшаві, Кракові та інших містах.

Поштовхом до поширення жовто-блакитної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії, після якої національно-визвольний рух вийшов на новий рівень.

22 березня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор символом Української Народної Республіки.

13 листопада 1918 року синьо-жовтий прапор став і державним символом Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Його було затверджено на Підкарпатській Русі, а у 1939-му — в Карпатській Україні. Під цим прапором населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 року.

Синьо-жовті поєднання барв остаточно оформилися як єдинонаціональні на початку XX ст. Символами України в новітньому їх трактуванні є безхмарне небо або синій колір, як символ миру — та жовті пшеничні лани або символ достатку — жовтий колір.

«Червонізація»

У період 1917 — початку 1919 рр. синьо-жовтим прапором користувалися в Україні й більшовики. Лише з другої половини 1919 року з ідеологічних міркувань прапор УСРР мав червоний колір з абревіатурою назви республіки, облямованою золотою рамкою.

У ті часи ніхто не міг і думати про поширення жовто-блакитного прапора. Україна майоріла червоним кольором, який був присутній на прапорах, плакатах, вивісках, афішах. У 1949 р. Організація Об’єднаних Націй поставила вимогу замінити прапор УРСР, який на той час нарівні з союзним та білоруським був однотонним — червоного кольору.

21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила новий прапор. Згідно з цими вказівками він зберігав традиційно червоний колір, затверджений Центром як обов’язковий для всіх союзних республік, а також мав загальносоюзну емблему — серп і молот з п’ятикутною зіркою.

Національні особливості України відображала лише блакитна смуга розміром у третину полотнища. Тому прапор мав такий вигляд: верхня горизонтальна смуга (на дві третини висоти прапора) — червона, а нижня (на одну третину) — блакитна. На верхній смузі — золоті серп і молот, над ними — п’ятикутна червона зірка, облямована золотом.

Виникнення жовто-синього прапора у середині XIX ст. з погляду історичного процесу було цілком закономірним явищем. Революційні події 1848-1849 рр. дали життя не лише йому, а й кільком іншим національним символам європейських народів, що існують і донині. Іншого прапора, який впродовж тривалого часу претендував би на роль національного символу, в українській історії просто не було.

Державний прапор України — національний синьо-жовтий стяг

24 серпня 1991 року відбулося проголошення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор.

1 грудня 1991 року в історії України сталася справді історичної ваги подія: відбувся корінний поворот у біографії п’ятдесяти-мільйонного народу: після всенародного референдуму на політичній карті світу з’явилася нова незалежна, суверенна, соборна держава Україна, їй необхідні були всі атрибути державності, які належить мати членові Організації Об’єднаних Націй. Без цього неможливо увійти рівноправним членом у світове співтовариство.

28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову «Про Державний прапор України». Ним став саме національний синьо-жовтий стяг. Нове двобічне шовкове полотно вишите на німецькому обладнанні з використанням новітньої комп’ютерної технології, яка дозволяє досягнути унікальних ефектів. На одному боці штандарта нанесено понад мільйон стібків ниткою двох відтінків: червоного та жовтого золота.

Вишитий тризуб, завдяки використанню спеціальної прокладки, вийшов об’ємним. За цією ж технологією виготовлені прапори Великої Британії, США і Франції.

Указом Президента від 29 листопада 1999 року затверджено Положення про офіційні символи глави держави, одним з яких є прапор (штандарт) Президента України. Він піднімається на прапорній щоглі біля резиденції Президента у м. Києві, встановлюється у ложі Президента України під час його перебування в залі засідань Верховної Ради, на транспортних засобах Президента України на території України. За Згодою Президента та з урахуванням норм протоколу він може встановлюватися й над іншими резиденціями під час перебування в них Президента, у місці проведення офіційних заходів та урочистостей з його участю, під час закордонних візитів Президента на транспортних засобах.


Музей-світлицю перетворюють на темницю


Музей-світлицю перетворюють на темницю

Через те, що у музеї Шевченківського заповідника спішно готують експозицію, він може втратити свою суть.

Про хід реконструкції канівського музею щоденно доповідають Віктору Януковичу. Кожного тижня на об’єкті – губернаторські чи урядові перевірки. Перед головою ОДА Сергієм Тулубом поставлене політичне завдання – до Дня незалежності музей має бути готовий прийняти гостей. Насамперед, дуже високих гостей…

2 липня, реставраційні роботи інспектувала урядова комісія на чолі з гуманітарним віце-прем’єром Володимиром Семиноженком (якого, за іронією долі, Верховна Рада того дня позбавила посади). Доповідав – губернатор Сергій Тулуб. Сумнівів, що ремонтно-реставраційні роботи будуть завершені вчасно, у нього немає – « Переконаний, що Музей Тараса Шевченка відкриється до Дня Незалежності. Роботи йдуть дуже потужно – у дві зміни та з залученням майже двохсот спеціалістів лише по музею. Загалом затверджений мною графік виконується, і тому не маю сумнівів, що всі роботи завершаться вчасно…».

3 липня, у суботу, у Каневі побував і «Прочерк». День був сонячний і гарячий. На Тарасовій горі працювала техніка, метушилися засмаглі робітники. Полущені часом тротуарні плити були складені невеликими стовпчиками. Старі асфальтні доріжки зрізані. Оглядовий майданчик перед могилою Кобзаря огородили стрічкою, під якою все одно проходять туристи, щоб підійди до краю майданчика і оглянути краєвид. А бажаючі піднятися на могилу, щоб покласти квіти, йдучи і перестрибуючи будматеріали, набирають у взуття піску.

У Тарасовій світлиці одна з кімнат зачинена для відвідувачів, бо треба ж десь працювати адміністрації заповідника, допоки навколо такий аврал.

Одна з працівниць у розмові ділиться наболілим. Мовляв, з ними, колективом Шевченківського заповідника, ніхто не рахується, не радиться під час реставрації музею, при створенні експозиції.

Роботами керує Лариса Скорик, близька до Віктора Януковича людина. Вона так переінакшує вигляд будівлі, що у ньому вже ніхто не впізнає творче дітище відомого архітектора Василя Кричевського, – з гіркотою зазначає працівник заповідника. – І в середині музею будуть значні зміни, і, вважаємо, не на краще. Адже підлогу зроблять чорну, стіни – сірими, вікна завісять, бо Скорик вважає барвистість музею селянщиною.

Про грубе втручання у зовнішній вигляд музею Тараса Шевченка говорить колишній гендиректор Шевченківського національного заповідника та міністр культури при Вікторові Ющенку, канівчанин Ігор Ліховий:

– Там тривають масштабні ремонтні роботи, але переважно не в площині пам’ятко-охоронного законодавства, якого, між іншим, слід дотримуватися. Генпідрядника – «Укрпроектреставрація» – усунуто від виконання робіт. Багато поважних установ висловлюються за відновлення будівлі згідно проекту архітектора Кричевського, – говорить Ігор Ліховий.

До речі, як зазначає Ігор Дмитрович, нехтувати напрацюваннями такого авторитетного архітектора не можна. За модерний стиль, витворений на основі історичної спадщини народу, Кричевського назвали «батьком української архітектури». Колись він проектував малий герб України і його твори зберігаються в багатьох музеях нашої держави, а також в українському музеї Нью-Йорку, який цим дуже пишається.

Як розповідає колишній гендиректор Шевченківського національного заповідника, раніше музей здавався справжнім палацом.

– Він був немов храм, з великими вітражами, з намальованими мальвами і колосками, на стелях залів були орнаменти, на стінах рушники. А виглянувши з вікна, відвідувачі бачили яскравий краєвид, не засмічений будівлями, елеваторами, заводами чи ще чимось. Можливо, такий музей, а точніше його яскравість і піднесеність була для когось зайвою, бо поряд сумне місце – могила, але таку Україну був створив Шевченко і Кричевський її утілив, – говорить Ігор Ліховий. – Нині ж музей зафарбовують в сірий колір. Вікна збираються завісити, а на стелях будуть автопортрети Шевченка з уривками віршів. Вважаю, що музей-світлицю хочуть перетворити на темницю, щоб туди люди не ходили. Влада просто хоче показати усім, мовляв, от як ми до Дня незалежності України справилися. Але ж пам’яткоохоронна галузь специфічна, тут не можна працювати поспіхом.

Дискусії з приводу експозиції музею тривають вже давно.

– Я був присутній, коли затверджували експозицію. Членам науково-методичної ради з питань охорони пам’яток при Міністерстві культури проект Лариси Скорик був представлений лише на мигах. І серед членів ради деякі голосували за чотирьох, немов депутати у Верховній Раді, – говорить Ігор Ліховий. – Та вважаю, що у тому проекті творчості мало, він не враховує думку авторитетів, працівників музею, які мають почесні звання і переймаються питанням відродження музею. Крім того, були ж вже потрачені мільйони на розписи в вестибулі музею, вітражі. А тепер це все переінакшується, зводиться до псевдомодерну.

У свою чергу, в Черкаській облдержадміністрації вважають, що часу на дискусії немає і треба втілювати в життя проект, що вже затверджений фахівцями у Києві.

– Творча дискусія між трьома мистецькими групами триватиме ще довго. Однак за проект Лариси Павлівни Скорик проголосувала більшість членів ради. Це досить цікавий проект. І я вважаю, що не на дискусіях треба зосереджуватись, а працювати, щоб не було так, як вийшло з пам’ятником Симоненка у Черкасах. Його й досі нема… – говорить заступник голови облдержадміністрації Анатолій Чабан.

Сама ж автор проекту, Лариса Скорик, яка є членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України, досить нервово відреагувала на прохання «Прочерку» пояснити, який же вигляд матиме експозиція музею.

– Нічого не хочу коментувати. Побачите експозицію і тоді говоритимете. А стосовно чорно-сірих тонів, то це комусь приснилося у поганому сні… Часу в мене немає плітками займатися… Половина працівників музею разом з керівництвом заповідника зі мною співпрацюють, а половина мають якусь суб’єктивну думку. То нехай вони нарешті зрозуміють, що музей Шевченка не провінційний, а планетарний, – каже Лариса Павлівна. – Стосовно ж архітектора Кричевського, то він у 1937 році будував музей у невідомо якому стильовому визначенні. Тому що він перебував під диктатом адміністративно-командної партійної системи. І те, що збудоване там, на горі, не вписується в український модерн аж ніяк.

Усі дискусії навколо музею пані Лариса пов’язує мало не з криміналом.

Генпідрядник «Укрпроектреставрація» потратив 66,5 мільйонів гривень на так звані ремонтно-реконструкційні роботи. І зроблено лише частину підвального поверху і адміністративні приміщення на мансарді. А два поверхи експозиції не зроблені. Куди ж поділися гроші!? От і хочуть зірвати завершення реконструкції, щоб за тим скандалом можна було приховати факт зникнення грошей. А це ж тривало більше як 6 років! І мені тепер доводиться все збирати докупи. Я це вам розповідаю як архітектор, бо 40 років будую і знаю, що скільки коштує, – наголосила Лариса Скорик і запросила 24 серпня до Канева.

Але кого насправді прийматиме Шевченківський музей на День незалежності, то це Гуманітарну раду при Президентові України. Членом цього органу є і політична соратниця Віктора Федоровича Лариса Скорик. Саме вона свого часу розповідала, що «зовнішні дані Віктора Януковича свідчать, що він – аристократ у четвертому поколінні». Зокрема, в інтерв’ю «Комсомольской правде в Украине» пані Лариса переконувала, що «Луначарський не помилився: справжня інтелігентність проступає в четвертому поколінні. Хоча є така засуджувана наука — євгеніка. Я, як архітектор, за абрисом і поворотом голови, за формою рук можу досить багато зрозуміти про генеалогічне дерево. Так от, як би не намагалися говорити уїдливо щодо Януковича і возвеличувати Юлію Тимошенко, його будова, тектоніка, якщо на те пішло, свідчить про приналежність до вищого стану, а її зовнішні дані вказують на плебейство».

Чи не через вірність новій владі проект «світлиці від Скорик» отримав добро на реалізацію? А уряд нещодавно прийняв рішення додатково виділити на створення нової експозиції музею 5.6 мільйонів гривень?

Кобзар

Українські видавництва отримали п’ять нагород

Українські книги визнані кращими в СНД

 

на VIІ Міжнародному конкурсі країн-учасниць СНД «Мистецтво книги», який пройшов в Москві.

Головний приз конкурсу — Гран-прі — присуджено двом першим томам антології «Україна: поезія тисячоліть» («Роксоланія: вигнання з раю» т. 1, «Вітчизни дим: повернення до себе» т. 2). До першого тому увійшли поетичні пам’ятки старовини — від фрагментів епосів протошумеров, аріїв і скіфів до духовної та героїчної поезії княжої доби, твори майстрів українського Ренесансу XVI-XVII ст. У другому томі зібрані найкращі твори українських поетів — від Івана Котляревського, Левко Боровиковського, Амвросія Метлинського до Івана Драча, Ліни Костенко, Павла Мовчана та зарубіжних авторів, які присвятили свою поезію Україні. Всього в антології зібрані твори понад 400 авторів.

Також Україна отримала перше місце в номінації «Книга для дітей та юнацтва» («Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя), друге місце в номінації «Арт-книга» («Народні оповідання» Льва Толстого), третє місце в номінації «Співдружність »(науково-художнє дослідження« Тарас Шевченко в Москві «Володимира Мельниченка), третє місце в номінації« Моя країна »(« Національний атлас України »), повідомляє« ЛІГА ».

У цьому році на конкурс було подано 155 книжкових видань з десяти країн СНД: Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Узбекистану, України та Естонії. У тому числі від України було подано 22 видання.

Нагородження переможців конкурсу та вручення їм дипломів відбудеться у вересні цього року в Москві під час проведення ХХІІІ Міжнародної книжкової виставки-ярмарку.

Нагадаємо, Україна не вперше перемагає на цьому престижному конкурсі. Так, в 2008 році книга «Петербургские повести» Гоголя з ілюстраціями українського художника Юрія Чаришнікова стала тріумфатором конкурсу, отримавши Гран-прі. У минулому році Україна презентувала на конкурсі вісім видань у чотирьох номінаціях і отримала п’ять нагород.

Джерело: http://www.kobzar.info

Д.Донцов. Незримі скрижалі Кобзаря.

Українська Видавнича Спілка імені Юрія Липи благословила в світ ще одне вартісне видання. Щойно вийшла друком книга доктора Дмитра Донцова «Незримі скрижалі Кобзаря (містика лицарства запорозького)». Праця є цілісним осмисленням творчості постаті Тараса Шевченка з позицій українського націоналізму.

«Дмитро Донцов належить до тих авторів класичної української літературної критики, творчість яких стала віховою і визначила на десятиліття стратегічні концепти естетичного думання для цілих генерацій. Майже впродовж цілого життя Донцов звертався до спадщини і постаті Тараса Шевченка: вглиблювався у її ідейні струмені, переосмислював значення, розширював параметри інтерпретацій. У підсумку він створив свою власну концепцію трактування творчості Кобзаря, пройняту філософськими ідеями ірраціоналізму, інтуїзму. Власне, виквітом цієї концепції можна вважати книгу «Незримі скрижалі Кобзаря». Книжка настільки різномаїтна за проблематикою, естетичними узагальненнями, висвітленням цілком несподіваних аспектів постаті Кобзаря, що по справжньому може зацікавити якнайширше коло читачів — від студіюючої молоді до інтелектуалів академічної сфери», — зазначає кандидат філологічних наук, керівник Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова Олег Баган.

«Загалом, “Незримі скрижалі Кобзаря”, мабуть, перша шевченкознавча монографія, де органічно поєднались інкультурована християнська ідея та ідея нації в межах націологічно-христологічного дискурсу.

Можна з упевненістю сказати, що перевидання творів Д. Донцова, здійснення академічних і популярних видань його багатотомної спадщини — є актуальним завданням для постколоніальної української культури, що перебуває у стані затяжної культурної війни на різні фронти. Його роботи — в дусі націоналізму — з лицарською пристрасністю плекають світовідчуття вільної людини, вчать осмисленої й відповідальної любові до України, культивують національно-державницьке мислення, утверджують самовідданість і жертовність у служінні нації. Все це притаманно й численним шевченкознавчим роботам українського мислителя, зокрема, монографії “Незримі скрижалі Кобзаря”», — підкреслює в передмові до книги науковець Петро Іванишин.

Замовлення можна зробити електроною поштою: uis-zamov@i.ua та за тел. 067-953-14-07

http://www.ukrpohliad.org